Глава 26. Вільний дух

Кіль буркотав щось невиразне, але дуже сердите. 

— Вона нас обдурила. Хто б міг подумати! — чи то зраділа, чи то здивувалась Ірбіс.

— Я чомусь не дивуюся, — буркнув Кіль, розтираючи долонями ушкоджену після падіння спину. 

Я розгублено озирався. Будівля виглядала повністю порожньою. Місце, яке буцімто мало б бути пасткою для Лідії, виявилося абсолютно пустим. Отже, Нія могла бути де завгодно. До того ж вона безсумнівно була в страшній небезпеці. Заплющивши очі, я спробував її знайти, однак нічого не виходило. Дівчина ніби заховалась від мене за завісою власної свідомості. 

— Вона втекла від Кіля… — Євген нервово крокував із боку в бік.

— Не ПРОСТО втекла. Вона мене ледь не скалічила!

— Надала вам адресу зустрічі, яка виявилась марницею. Що вона має на меті?

— Очевидно ж. Вона намагається нас уберегти від сутички. Хоче вирішити все сама, — пояснила Ірбіс.

— Або ж вона отримала інструкцію, яка виключала наше втручання. І зробила це для порятунку матері. Однак найголовніше зараз не чому вона так, зробила, а де її тепер знайти! — я намагався знову і знову відшукати її, однак нічого не виходило.

— Свою геопозицію вона звісно ж відключила, — Євген закинув свій смартфон назад до кишені. — Я поїду до неї додому.

— Навряд чи ми її там знайдемо, — Ірбіс дістала із піхов свою катану, задивилась на блискуче лезо, ніби сподіваючись побачити там підказку.

— По-перше, там ми зможемо дослідити чи залишили викрадачі по собі якісь сліди. По-друге, у ноутбуці Нії, можна переглянути, з ким вона контактувала останнім часом. Це дасть нам принаймні якусь зачіпку. 

— Я здійсню переміщення. А ви під’їдете з Ірбіс.

— Ні, Максиме. Поїдемо всі разом. Тобі краще зараз берегти сили. Вони сьогодні ще знадобляться, — і хоч як би мені не хотілося визнавати, але Ірбіс мала рацію. Якщо весь запас енергії витратити на нераціональні перенесення, то її під час битви може не лишитися зовсім.

Ми опинилися у квартирі хвилин через двадцять. Причиною того була їзда Ірбіс, яка більше нагадувала ралі по бездоріжжю. Кілька разів вона навіть зуміла виставити відомо якого пальця у напіввідчинене вікно свого кросовера. 

У квартирі було тихо та порожньо. Ніби за відсутністю мешканців квартира й собі вирішила засумувати. Я розмістив пилок пам'яті по всій квартирі. Він виблискував легким золотавим сяйвом, рівномірно розлетівшись по всіх кімнатах. 

— Жодного викривлення, — понуро підсумувала Ірбіс. 

Вони з Кілем застигли на місці, аби не потурбувати чутливу до магії субстанцію. Пилок, що простягався коло них змінив свою структуру. Біля Ірбіс пилок став густішим, залишивши при цьому свій колір. А от навколо Кіля окрім згущення ще й здійснив зміну кольору. Важкими темно-синіми згустками він розлігся біля його ніг.

Я проминув вітальню і кухню. Пилок яскравими іскрами розлітався з-під моїх ніг. Решту ж кімнати він вкривав незворушно. Далі настала черга спальні пані Лідії. Пилок раніше за мене просочився крізь шпарину під дверима й огорнув кімнату так легко, ніби магії тут роками не бувало.

На кінець, я зазирнув до кімнати Нії. За її письмовим столом сидів Євген. Він зосереджено вдивлявся в монітор Ніїного ноутбуку. Пилок біля нього майже не змінився, тільки подекуди з’являлись ледь помітні згустки, що літали навколо нього, ніби лапатий сніг. Це свідчило про те, що хлопець запасся кількома магічними артефактами.

Важко зітхнувши, я стримав лайливі слова, що обпікали мені язик. 

— Треба їхати! Шукати далі! — різкіше ніж заплановано сказав я. Раптом Євген зіскочив із місця, створюючи потужний феєрверк із чарівного пилку. 

— Я знайшов дещо! Дивись!

У два кроки я опинився біля комп'ютера. На екрані розгорнувся месенджер. Від контакту, який жодним чином не був підписаний, рясніло повідомлення з адресою. Не гаючи ні хвилини, Євген сфотографував повідомлення. Ірбіс швидко вирвалась із квартири та попрямувала на двір, перескакуючи по кілька сходинок за раз.

Піднесення від нової знахідки відчувалось у дорозі. Ми їхали вулицями міста. Ірбіс звіряла маршрут із навігатором у своєму смартфоні. Я ж мріяв встигнути вчасно. Я міркував про Дена. Він міг би прийти. Міг би допомогти нам. Однак Ден не відповідав на мої заклики. Відчай гидкими пазурами огортав мою свідомість. Щоб позбутись поганих думок, я міркував щодо того, яким чином найкраще здійснити атаку на зловмисників.

Коли до місця призначення залишалося кілька хвилин їзди, Євген підскочив, ледь не зачепивши головою стелю автівки.

— Неможливо! — видихнув він.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Кіль.

— Я вже бачив це місце! Я вже бував тут!

Ми зупинились біля сучасно оздобленого будинку. Світло ліхтарів осяювало охайний двір та майданчик для паркування. У вечірніх сутінках будівля мала спокійний та затишний вигляд. Жодна деталь не вказувала на те, що тут може приховуватись нечиста сила.

Ми вчотирьох увірвались бурею до приймальні. Дівчина, що сиділа за монітором комп’ютера, визирнула до нас, однак ледь встигла розпливтись у ввічливій усмішці, як я відправив до неї промінь солодкого дурману. Дівчина мигнула своїми великими очима і розпласталась відкинувшись на спинку свого крісла. 

— Куди тепер? — роззирнулась Ірбіс. 

— Я здогадуюсь куди… Але мені це зовсім не подобається… — промовив Євген, крокуючи до ліфта. 

— Це взагалі нікому не подобається… — додав Кіль. — Ну хіба що тільки Ірбіс кайфує…

— Не в тім річ, — відмахнувся Євген, натискаючи на цифру п’ять, на панелі управлінням ліфта. — Усе це дуже схоже на пастку.

— Та невже? — Ірбіс викривила обличчя в посмішці, більш схожій на вишкір.

— Схоже, що ця пастка для тебе, Максиме, — провадив далі Євген.

Я мовчки збирав закляття на долонях, подарувавши Євгенові погляд, від якого ставало зрозумілим, що наразі мене зовсім не хвилювало пастка це або ж ні.

— Чому саме п’ятий поверх? — коли двері ліфта розкрилися, відкривши нашому поглядові гарно оздоблений коридор.