Глава 27. Більше, ніж завдання

— Так, любий мій хлопчику, це була я. Зрозумій, я все це зробила для тебе. Для твого повернення. Коли лікарі втратили надію на твій порятунок, я звернулась до інших спеціалістів. Шукала знахарів та мольфарок. Але жоден із них не зумів мені допомогти повернути тебе. І от коли я майже втратила надію, мені порадили одну жінку. Яка тямила й у традиційній медицині. Таке поєднання мене зацікавило. І, як ти вже здогадався, я знайшла її. 

— Лідія. Ти вийшла на Лідію, — сухо вставив я.

— Так. Вона просвітила мене. Розповіла про новий етап розвитку твоєї душі.

— Але ж я міг би обрати інший шлях. Міг обрати переродження.

— Міг, Максиме, але не зробив цього. Хто, як не мама, знає свого сина найкраще. Я чудово розуміла, що ти обереш. Тож разом із Лідією ми вигадали досить непоганий план, — мама ледь помітно всміхнулась, ніби ці спогади навіяли щось приємне.

— І ти погодилась на це? Готова була пожертвувати життям Нії?

Вона невиразно відмахнулась.

— Авжеж я готова була піти на ці жертви. Але не думай, що це рішення далося мені легко. Я постійно відчувала докори сумління, що під’їдали мою впевненість, наче хробаки стигле яблуко. До того ж я абсолютно не розуміла позицію Людмили щодо своєї доньки. Розумієш? У нас двох є кардинально різні погляди на материнство. Вона вбачала в донці тільки інструмент, я ж навпаки, у всьому шукала інструмент повернення тебе до життя.

— До життя? Мамо, про що ти говориш? Моє життя було повністю розбите на сотні скляних уламків. Я шукав забуття в будь-якому вигляді, не цураючись алкоголю. Чи ж ти не бачиш, що життя в мене давно вже не було, тільки існування. Від ночі до ночі. Заповнення порожнечі. Здобуття грошей. І знову забуття. Мамо, навіщо ж мені повертатись до цього?

Матір тільки стиснула губи так щільно, що вони майже зникли з її обличчя. 

— Звісно ти повернувся б до кращого життя. Я б умовила батька… Тепер я знаю методи. Він став би більш поступливим. І ти переїхав би додому, — її голос забринів, скотившись до низьких нот, так погрозливо близьких до ридання. 

Вона й справді вірила, щиро вірила, що зможе повернути мене до себе, приголубити, наче мале дитя. Я підійшов до неї впритул. І зробив уперше те, чого не робив ніколи за своє доросле життя. Пригорнув свою маму. Мені стало болісно соромно за те, що я не усвідомлював її любові, що не знайшов за життя слів, щоб висловити їй свою вдячність. Можливо тоді їй було б легше відпустити мене.

— Мамо, я не можу бути тільки твоїм дитям, не можу назавжди лишатись у твоїх обіймах. 

Я відсторонився аби зазирнути їй в очі. З них тонкими струмочками стікали сльози. 

— Тепер я живіший, ніж будь-коли попри те, що моє тіло ледь дихало на лікарняному ліжку. Тільки тоді, як отримав нові знання та вміння, як знайшов нову мету, тільки тоді я відчув силу життя. Тоді, як став поряд із Нією, відчув силу кохання. Назад дороги немає. Навіть провалена місія мене не в змозі зупинити тепер, коли я знаю свій шлях. До того ж Лідія не розповіла тобі всієї правди. Моє повернення означало б життя у стані, де не буде усвідомлення межі між реальним та вигаданим. З таким самим успіхом, я міг би лишатись у комі. Вона просто використала тебе.

Мама тихенько схлипувала витираючи сльози. Весняне сонце здіймалося понад обрієм, заливаючи місто золотавими барвами. На секунду я заплющив очі, шукаючи Нію. Але вона все ще була схована від мене.

— Мамо, я знаю, що ти не хотіла нікому зла. Тому, будь ласка, допоможи мені виправити те, що трапилося. Скажи, де Лідія може тримати Нію.

— Я одразу зрозуміла, що все це більше, ніж завдання, коли побачила її. Така чуйна дівчина. Вона старанно шукала можливостей тобі допомогти. Вона ж чимось тебе зачепила, чи не так? — мама за старою звичкою пірнула до сумочки в пошуках серветок чи хустинки. Але їх там не знайшлося, тож вона витирала сльози по дитячому, тильною стороною долоні. — Невже все так банально? Ти кинеш матір заради дівчини?

— Пригадай, мамо, чи часто я звертався за допомогою до тебе? Чи часто розмовляв? Тут і зараз я поряд. Тут і зараз я благаю тебе про допомогу. 

Вона з сумнівом подивилась на мене. 

— Зрозумій, моя перемога — це й твоя перемога також. Мій здобуток, одночасно є й твоїм. Бо хіба ж не щастя дитини завжди було для тебе найважливішим?

Вона втомлено підійшла до сірої лавки та повільно сіла на неї. Руки її безвольно розстелилися уздовж тіла, голова понуро схилилася донизу. Здавалося й саме життя от-от покине її тіло. 

— Мамо? — прошепотів я.

— Вона щось казала про лікарню. Там вона чергує мало не щодня, — мати сумно поглянула на мене.

— Дякую, — я ледь торкнувся губами її отяжілих рук. 

Швидко сфокусувавшись на лікарні, в якій працювала Лідія, я здійснив переміщення. Поступово мій силует танув у промінні світанку. Мама дивилась на мене лагідними очима. 

— Я пишаюся тобою, — прошепотіла вона.

Мій образ повністю зник із набережної Дніпра та перемістився до сірих стін лікарні. Навкруги тихо. Біля входу вишукалось кілька машин швидкої допомоги. Ніхто не зустрівся на моєму шляху окрім чергового, що дивився відео з екрана свого смартфона. Десь тут у цих бетонних нетрях мала бути Нія. Я напружено пригадував назву відділення, в якому працювала Лідія.

Недарма Ден постійно наголошував на важливості найменших деталей. Після кількох хвилин блукання тьмяними коридорами, я знайшов табличку з вказанням усіх відділень. Світла було недостатньо, тож я сформував невелику сферу, яка сяяла в моїй долоні на кшталт ліхтарика. Неврологія! Так саме те, що потрібно. Дев’ятий поверх. Ще одне напруження волі і я опинився на потрібному поверсі. 

Крокував поміж моторошних палат. Нудотний запах ліків та хвороби неприємно дратував ніздрі. Щось було страхітливе в невблаганному мерехтінні ламп, які то дарували світло, то ненадовго викрадали його, залишаючи неспокій та тривогу. Хоча надворі вже запанувало вранішнє сонце, жоден промінь світла не потрапив до лікарняного коридору.