Продане кохання

Глава 2 Благородний вчинок фермера.

                                                     

     03\07\ 2018 — ВІВТОРОК.    10:57      С. Трушки. 
Дарина ледь відкрила очі  у кімнаті було темно, жінка зібравшись з силами  сіла і зрозуміла, вона не в дома, що на дворі уже день, а темно у кімнаті через зашторене вікно, яке було закрите  кремово-білими важкими шторами. Повільно Дарина встала в голові запаморочилося допікав різкий головний біль. Жінка на мить закрила очі, сухість у роті не давала спокою. Повільно підійшовши до вікна вона розсунула штори, за якими був білосніжний прозорий тюль  із вставками мережива, а далі балкон. Дарина оглянулася  по кімнаті « — Де я?» Вона знаходилася у розкішній спальні, де все було у біло-кремових тонах. Велетенське ліжко із просто розкішними приліжковими тумбами, велетенська туалетна тумба із незліченою кількістю шухляд. По іншу сторону ліжка стояла оригінальна шафа-купе і красивий великий комод. В кімнаті було троє дверей, одні точно вели у коридор, а інші? — Було загадкою та ймовірніше за ними знаходився санвузол, ще одні вели на балкон. 
Погляд Дарини наштовхнувся на графин з водою і стаканом, які стояли на таці на комоді, вона подалася туди ступаючи босими ногами  по великому ворсу кремового килима. Окрім води на таці  лежала  ще й пігулка від похмілля. Жінка зітхнула хтось подбав про неї, але хто? Наливши в стакан води, вона таки розчинила пігулку і подалася з стаканом на балкон. 
На дворі знову стояв спекотний літній день, гарячий вітерець війнув Дарині в обличчя. Вона пробіглася поглядом по собі, вчорашній одяг був на ній, дівчина  із полегшенням зітхнула, бо нічого не пам’ятала. Якщо вона спала в одязі, то це означало, що до непристойності  точно не опустилася і це вже добре. Вийшовши на балкон жінка зрозуміла, що він знаходиться на другому поверсі просто розкішного маєтку. Кований балкон був обвішаний вазонами із різнобарвними сульфініями. В низу усе було викладено бруківкою і було чимало клумб із різноманітними та різноколірними квітами. Двір просто тонув у кольорових барвах тонів  і ароматів.  
Далі погляд жінки стрибнув  за периметр кладеної із каменю огорожі, за кількома рядами дерев  розкинулося поле в якому  на повну гуділи велетенські комбайни, а за полем знаходився ліс. 
Околиці здалися якимось невідомими. В один момент стало так лячно і моторошно  « — Де я? Чому я тут?» — Кричав здоровий глузд. Дарина кількома ковтками спорожнила вміст стакану і про себе подумала, « — Якщо страшно, значить тверезію.» 
У кімнату хтось увійшов  і жінка вся напружилася, відчуваючи шум у вухах від хвилювання. На балкон вийшла чорноволоса  жіночка у чорній уніформі  із білим комірцем  і такими ж манжетами на рукавах, поверх уніформи був на поясі пов’язаний чорний фартушок із мережива. Жіночка була не високого зросту взута теж у чорні балетки, побачивши Дарину вона  привітно посміхнулася і люб’язно заговорила. 
  — Добрий день! Добре, що ви вже прокинулися. — Ходімо будемо снідати. 
  — Зачекайте! — Розгублено попросила Дарина  і зніяковівши запитала. — Скажіть мені будь-ласка де я? 
Жіночка враз посерйознішала і відповіла. 
  — Ви у маєтку Бориса Федоровича Андреєва. 
  — Хто це? — Не відставала Дарина, адже ці ініціали їй ні про що не говорили, вона не знала такої людини. 
  — Місцевий фермер. — Сухо відповіла жінка і попросила. — Ходімо. 
  — Чому я тут? Знову запитала Дарина. 
  — Я цього не знаю і прошу не ставити мені більше таких запитань, мені заборонено будь-що вам говорити. Коли повернеться господар він усе вам розповість. 
Дарина зітхнула і знову поцікавилась. 
  — А коли він повернеться?  
  — Зазвичай господар приїжджає на обід, але уже розпочались жнива, — це гаряча пора, тож коли він приїде я не знаю. 
Усе почуте дратувало Дарину, знову безліч запитань і ні однієї конкретної відповіді. 
— Як я можу до вас звертатися?  
  — Іванно! — Лиш коротко відповіла жінка в уніформі. 
  —  Іванно, скажіть де моє взуття  і телефон? Я не планую тут залишатись більше ні на хвилину, я поїду негайно.  
Було помітно як Іванна приховала посмішку і заперечила слова гості. 
— Ви нікуди не поїдете, вас охорона не випустить за ворота – це наказ господар’я, а я маю бути поруч із вами доки він не повернеться. 
Дарина великими очима дивилася на жінку навпроти, не могла повірити у почуте. 
— Це абсурд якийсь! 
Іванна мовчала, а гостя відвернулася перевівши погляд на поле, очі наповнилися сльозами від безпорадності й образи на увесь світ. Вона довго мовчала дивлячись в нікуди, а тоді не оглядаючись запитала. 
  — Де я можу вмитись? 
  — Ходімо зі мною. 
На ватяних ногах Дарина подалася  за дівчиною все гнітило і страшенно бісило. З однієї сторони все було не так погано,  до неї добре ставилися піклувалися, а з  іншої вона не знала чого чекати далі — це жахало. — Як розуміти такі розпорядження цього Бориса? А ще не давало спокою запитання чому вона тут? Як вона тут опинилася? Савицька нічого не пам’ятала лиш, що пробила колесо і пила вино, а далі все було суцільною таємницею. 
Прийнявши водні процедури та одягнувши білосніжний махровий халат. Дарина прихопивши брудні речі вийшла у спальню, Іванна покірно чекала. 
  — Ходімо снідатимете. — Знову люб’язно попросила Іванна. 
  —  Дякую! Я розгулювати по чужому будинку в банному халаті не буду. — Сухо відсахнулася роздратована Дарина хоча розуміла служниця ні в чому не винна. 
  — Що вам принести? — Знову люб’язно запитала Іванна і почала перелічувати: — У меню сьогодні курячий бульйон, картопляне пюре, равіолі, шніцелі та салат з овочів. 
  — Курячий бульйон, будь ласка, і якщо можна каву. —  У пів тону попросила Дарина вирішила влаштувати собі свято. 
  — Яку каву і скільки чого? 
  — Заварну, будь ласка , дві ложечки кави одна цукру. 
  — Може і ще щось? — Поцікавилась Іванна. 
  — Ні, дякую. 
Служниця покинула кімнату і Дарина з полегшенням зітхнула, втомлено присіла на ліжко. В голові усе не вкладалося, як це вона могла опинитися у такій пікантній ситуації?!! Що тепер буде? Чому цей Борис віддав такі розпорядження? Чого тепер чекати? 
Іванна повернулася швидко із тацею в руках, на якій був бульйон у високій білій чашці, кава і печиво. Поставивши тацю на невеличкий журнальний кований  столик, який Дарина помітила лише тепер.  
— Сідайте снідати. — Попросила Іванна. 
  — Зараз! — Відсахнулася Дарина. 
Іванна покірно чекала зупинившись осторонь, а через деякий час попросила. 
  — Не ображайтесь на мене, я не можу не послухати господаря, адже не хочу втратити роботу. 
  — Я не ображаюся Іванно. Вибачте мені за різкість, але мені це все не подобається, а вірніше ситуація в якій я опинилася. 
  — Це не страшно! — Для так годиться промовила Іванна, а тоді додала інше. — Я маю розпорядження  від Бориса Федоровича, виконувати усі ваші прохання до його приїзду. — Може вам іще щось потрібно? Або ж може бажаєте подивитись кіно, послухати музику або почитати книжку. 
  — Дякую! Мені більше нічого не потрібно. —  Тихо промовила Дарина, а тоді попросила. — Якщо це можливо, можна я залишусь на одинці. 
  — Гаразд!  
Покірно погодилася Іванна і залишила спальню. 
Дарина прилягла на ліжко не хотілося нічого, ні їсти, ні взагалі нічого. Трохи полежавши у цілковитій тиші, жінка таки встала. Випила пів чашки бульйону і взявши чашку із кавою подалася на балкон. 
У дворі було красиво, тихо  і спокійно, а от на полі кипіла робота. Комбайни імпортного виробництва збирали зерно, поруч стояли пожежна машина кілька фур і навіть швидка. Дарина поринула у дитинство, туди де ще були колгоспи, тоді у дитинстві жнива для них дітей – це була ціла подія і ледь не свято. Уся дітвора сходилася і довго спостерігали за роботою яка кипіла на полях. У вечері палили багаття смажили на вогні  хліб, сосиски, сало що у кого було і веселилися до пізньої ночі, доки хтось із дорослих не порозганяв. 
Дарині здалося, що це було так давно, та насправді це було близько вісімнадцяти років назад, наче не давно, але разом із тим так давно. Тоді вони були просто щасливими дітьми. Тоді у їхньому житті не було глобальних проблем, здавалося, що ужитті все так легко і просто. Як тоді вона помилялася. 
Дарина зітхнула знову пригубивши уже не надто гарячу каву, яка була приємною на смак  і знову поринула у спогади, але на цей раз не в дитинство, а у своє доросле життя. Вона згадувала свого Олександра. Вони так чудово провели новорічно-різдвяні свята. Він навіть познайомив її з своїми батьками, все наче було чудово, але жінка спинним мозком відчувала, що вона йому не  пара і не рівня. Їх будинок був чимось схожим до того в якому вона перебуває зараз.  Розкіш  і краса якого вражали й свідчили про високий статус до якого їй рости й рости. Після знайомства із батьками Олександра він телефонував рідше, а потім узагалі лиш вона йому телефонувала. Мабуть, цього слід було очікувати, та Дарина якось над цим не замислювалася. 
Допивши каву жінка подалася у спальню закривши двері на балкон, на дворі дуже пекло. Поставивши чашку на тацю, Дарина прилягла на устелене ліжко і незчулася як миттєво заснула. 
Розбудила її Іванна. Жінка ледь відкрила очі й сівши на ліжку сонно дивилася на служницю. 
— Борис  Федорович приїхав  і кличе вас до себе в кабінет. 
Дарина змигнула очима, і попросила аби принесли її валізу, вона в багажнику авто. Прохання виконали швидко. Поспіхом переодягнувшись вона мовчки подалася за жіночкою в уніформі. Краса та розміри маєтку вражали, широкий коридор із красивими бра, колонами, які з низу із верху були прикрашені позолотою. Сходи узагалі були бомбезні, велетенські із кованими поручнями, устелені килимовою доріжкою. 
Жінки спустилися у велетенську розкішну залу яку прикрашала масивна люстра схожа до тих, що у храмах, розкішні м’які меблі білого і кремового кольорів. Це все не реально красиво і страшно дорого  і це все неабияк бентежило дівчину. 
Жінки зупинилися перед  великими, широкими двостулковими  дверима. Іванна постукала і коли пролунав дозвіл з середини, вона відчинила двері для гості. Дарині не залишалося нічого іншого як увійти в середину. Шалене хвилювання охопило душу і тіло, вона страшенно боялася того, що відбувалося і молилася, щоб усе це як найшвидше закінчилося. 
—  Добрий день! — Несміло привіталася  вона, адже високий кремезний чоловік із темним як ніч  коротким  волоссям стояв біля масивного антикварного столу  до неї спиною. 
  —  Добрий! — Не обертаючись відповів чоловік і запитав. — Як ви почуваєтесь? 
Дарина проковтнула ком страху, що підкотив до горла і розгублено відповіла. 
— Дякую! Добре. 
Чоловік був одягнений у сині костюмні штани, білу сорочку, він обернувся  і Дарина жахнулася, адже у нього була довга чорна борода. Інстинктивно жінка зробила крок назад. « — Якого біса? Навіщо йому ця борода? Він із нею на варвара схожий. Хто він?» 
Борис бачив як ця юна тендітна красуня відреагувала на його образ, та він уже звик, майже усі жінки так на нього реагували. Чомусь від неї хотілося іншої реакції, та дива не сталося. Він зітхнув і представився. 
  — Мене звати, Борис, як я можу звертатися до вас? 
  — Дарина! — Тихо промовила налякана жінка. 
  —  Дуже приємно, Дарино. 
Чоловік узяв з столу її босоніжки й простягнув їй. 
— Ось візьміть ваше взуття, а також телефон – це все було в автомобілі. 
Жінка не сміло підійшла до чоловіка і ледь не тремтячими руками взяла від нього взуття  і телефон. Цікавість таки взяла гору, вона на мить заглянула у його очі які були темно-карими, великими, красивими  із довгими віями. 
— Дякую! — Тихо промовила розгублена жінка, а тоді так само додала. – Борис! Я вдячна вам за все, я знаю ви поспішаєте… — Вона зніяковіла і все-таки запитала. — Можна я поїду? 
Борис зітхнув йому чомусь не хотілося її відпускати, хотілося, щоб вона була поруч як найдовше. 
— Вам не цікаво як ви опинилася тут? — З фліртом у голосі запитав Борис. 
Дарина серйозно глянула на чоловіка навпроти, а тоді опустила погляд, їй було соромно. 
— Мабуть, ні. Я, мабуть скоїла щось не пристойне, я не пам’ятаю… — Її голос звучав розгублено і винувато. 
Борис посміхнувся при жахливій бороді його очі були добрими й дуже красивими. 
— Змушений вас розчарувати ви  нічого не накоїли, не рахуючи випиту пляшку вина і те, що так відважно вляглися спати посеред поля, навіть не зачинивши авто. 
Дарина знову опустила очі почервонівши й у своє оправдання кинула різко глянувши на нього. 
   — Іншого виходу в мене  все рівно не було. 
Борис хмикнув і заперечив. 
— Можливо! Але ви не подбали про свою безпеку, добре що все закінчилося, добре. 
Дарина великими очима глянула на кремезного варвара. Він мав рацію, але вона правдиво відповіла. 
  — Я якось про це не подумала, в цей момент, мені було байдуже.  
  — І часто вам буває, отак байдуже. — Сухо поцікавився Борис. Її відповідь страшенно йому не подобалася.  
Дарина зітхнула і промовчала їй не було, що відповісти  було соромно за те, що дозволила собі, таку слабкість. 
  — Гаразд. — Сухо кинув Борис Андреєв. — Ваше авто уже полагоджене, мій водій відвезе вас куди скажете. 
  — Навіщо водій?  Я сама поведу. — Обурилася  Савицька. 
  — І часто ви так після похмілля сідаєте за кермо? Невдоволено запитав Борис. 
  — Не часто. — Відсахнулася жінка. Практично ніколи, та вчора був особливий  випадок і я не зобов’язана… 
  — Не зобов’язана!  — Суворо погодився чоловік. — Мій водій вас відвезе і це не обговорюється. 
« — Чому він вирішує за мене? Хто він такий?» В душі обурилася  Савицька, але в голос сказала інше. 
— Я вдячна вам за усе, і скажіть скільки я вам винна? 
Борис різко заглянув у її очі, невдоволено запитавши. 
  — Ви таки хочете мене образити? 
Дарина зітхнула, страшно уже не було, але розмова не клеїлася. Він осуджував її за її вчинок, хоча насправді не мав ніякого права на це. 
  — Вибачте, я і в думці не мала вас образити, тільки в наш час нічого даремно не дається, за все потрібно платити й вибачте за брутальність, у дива я уже не вір’ю. 
  — А даремно. Невдоволено кинув Борис. 
Жінка пропустила крізь вуха його слова і знову попросила. 
—  Можна  я… Ми уже поїдемо. 
  — У мого водія обід. — Холодно кинув Андреєв і глянув на Rolleks  на правій руці. Він закінчиться через двадцять хвилин і ви можете поїхати, а тим часом ви теж можете пообідати. 
  — Дякую я не голодна, я краще на вулиці почекаю. —  Тихо відмовилася жінка. — Я вдячна вам за все і вибачте за доставлені вам клопоти. 
Борис посміхнувся і заперечив її слова. 
— Це були приємні клопоти Дарино. Повірте. 
Жінка з недовірою глянула на нього, але чоловік був надто серйозним і мабуть, не жартував. 
  — Ходімо складете мені компанію за обіднім столом. —  Попросив бородань. 
  —  Борис Федорович, вибачте мені, та я не усі продукти споживаю, і тому не можу скласти вам компанію. 
Борис посміхнувся і впевнено заговорив. 
— Дарино, я не розумію навіщо ви це робите, але повірте у нас для вас знайдуться листки салату, каша і фрукти. — Ходімо. 
Дарина великими очима дивилася на чоловіка, зовні він був схожий на Варвара, але аж ніяк на не вихованого невігласа. 
Жінка яка стояла босоніж підійшовши до дивану виконаного у стилі 18 століття  обтягнутого білою тканиною й обрамлений позолотою. Присівши на нього вона взула босоніжки піднявшись.Тепер вона стала значно вищою і здалася Борису іще худішою. 
Борис провів свою тендітну гостю у гостинну де було мінімум  вишуканих і дорогих меблів, довжелезний стіл із незліченою кількістю стільців. Він допоміг присісти їй за стіл і запитав. 
  — Що вам принести? 
  — Фрукти. 
Біля них наче виросла з’явилася Іванна. Борис розпорядився принести своїй гості фрукти, а сам із перечисленого Іванною вибрав овочеве рагу з м’ясом, свіжі овочі, вишневий пиріг і чай. 
— Дарино навіщо ви так знущаєтесь із себе? Чому не харчуєтеся нормально?  
Жінка зітхнула і взялася пояснювати, відчуваючи шалене хвилювання. 
  — Це не знущання Борис. — Це спосіб життя, я вимушена тримати себе в формі у мене робота така. 
  — Невже  модель? —  З недовірою запитав чоловік. 
—  Частково. — Погодилася вона. 
  — Зрозуміло. — Якось холодно промовив фермер. 
Іванна принесла обід і вони приступили до трапези. 
  — Куди ж ви, чи з відкіля їхали? — Поцікавився Борис. 
  — Я їздила до брата у гості. 
  — Хто ж у нас брат? 
  — Олег Савицький. — Відірвавши виноградину, відповіла жінка. 
Андреєв напружився він знав одного Олега у нього працював один чоловік з таким іменем, прізвища він не пам’ятав. « — Потрібно буде дізнатися його прізвище.» Про себе подумав чоловік. 
  — Я так розумію, ви проживаєте в місті: Біла церква, Фастів, Київ? 
  — Київ. 
Борис посміхнувся і знову запитав. 
—  Ви, мабуть, берете участь в модних показах? 
  — На жаль ні! — Якось розчаровано промовила жінка, знову відірвавши виноградинку. 
  — Чому? 
   — За станом здоров’я, я не можу дефілювати. — Якось пригнічено відповіла Дарина, а тоді поспішно додала. – Це довга і не приємна історія. Та працюю я фотомоделлю в межах пристойного – це частковий мій підробіток, а основною моєю роботою є тренування діток у балетних групах. 
Борис посміхнувся – це йому подобалося куди більше ніж модель і по при її натяк він все-таки запитав. 
   — І що ж не так із вашим здоров’ям? 
Дарина довго мовчала, а тоді пильно глянула на співрозмовника і попросила. 
— Будь ласка, не потрібно. Я не хочу про це говорити.
Їй не хотілося бути відвертою із зовсім чужою їй людиною і взагалі навіщо йому її проблеми. Вони зустрілися вперше і в останнє, вона щиро сподівалася, що вони більше ніколи не зустрінуться. 
Борису було цікаво що із нею не так, зовні все здавалося наче ідеально, йому чомусь хотілося допомогти їй. Дарина здалася чоловікові такою милою і беззахисною, він був переконаний у неї добрі душа і серце. Борис стримував себе, щоб не дивитися на неї постійно, адже її врода зачаровувала у ній було щось таке, що манило до себе і її скромність подобалося йому  і не тільки… Борисові подобалася її худоба її тендітні пальчики з срібними каблучками й таким же браслетом на тендітній руці,      фермера тішив той факт, що у неї не було обручки. Вона дуже подобалася чоловікові, його вабили її великі очі, красиві мов море, акуратний носик, малинові вуста, вона надто красива. 
  — Чим займається ваш брат? — Для так годиться запитав чоловік, щоб відірватися від грішних думок. 
  — Він працює, утримує домашнє господарство,  допомагає  дружині, виховує дітей.  
Фермер посміхнувся й похвалив. 
  — Це благородна справа. А де працює ваш брат?   
  — Чесно, не знаю де точно, але знаю, що десь у селі й отримує досить пристойну зарплату. — У пів тону  відповіла Дарина, здалося, що час тягнеться нескінченно довго, вона почувалася не дуже зручно у товаристві цього чоловіка, під його пильними поглядами, губилася і не знала як себе вести. 
  — Як це ви нічого не знаєте про свого брата? — З докором запитав Борис. 
Дарина опустила очі, які враз наповнилися сумом. 
— Так склалися обставини і життя в вічних погонях, щоб заробити й вижити — немає часу жити. — Це не скарга, — на жаль це сучасна реальність. 
— Цілком з вами згоден, Даріє. На жаль у нашого покоління, така жорстока реальність. 
У гостинну увійшов водій, високий худорлявий блондин із сірими очима. 
— Борис Федорович! Перепрошую. Ми вже можемо їхати. 
Бородатий чоловік за столом відклав виделку у бік і витерши обличчя і руки серветкою погодився. 
—  Так звичайно!  Дорога не близька та я гадаю ви швидко повернетесь. 
  —  Будемо старатися. — Пообіцяв водій. 
Дарина була вдячна цьому чоловікові, що нарешті прийшов по неї, їй було страшенно не зручно, що так зненацька вірвалася у чуже життя. Повільно Дарина встала із-за столу, Борис теж піднявся і віддавши настанови своєму водію, а саме забрати валізу із кімнати для гостей, а тим часом сам повів свою чарівну гостю на вулицю.  
З іншої сторони будинку теж було дуже красиво численні клумби декоративні дерева і кущі, фонтан, альтанка велика і красива, перед воротами стояв її старенький Ланос, який явно не вписувався у цей величний ландшафт і псував пейзаж. 
На щастя водій із валізою повернувся швидко, він вклав її у багажник Ланоса і покірно стояв чекаючи розпоряджень від шефа.   
—  Даріє! — Звернувся Борис Федорович до жінки своїм баритоном. 
  —  Я гадаю, ми бачилися не востаннє і якщо можна залиште свій номер телефону. 
Щонайменше їй хотілося залишати йому  свій номер телефону, але відмовити йому було б не ввічливо  із її сторони, було б не повагою. Дарина вдавано посміхнулася і промовила. 
— Запам’ятовуйте. 
  —  Е ні! — Не погодився  Борис. — Я вже застарий ще забуду. Почекайте, запишу. Він вийняв телефон із кишені штанів і почав записувати номер  який йому диктувала красуня навпроти. Записавши номер чоловік пильно глянув на свою гостю. 
  —  Що ж Даріє щасливої вам дороги. 
  — Дякую. — Тихо промовила Дарина, а тоді додала. — Ще раз дякую вам за тепле приймання і вибачте за доставлені вам клопоти. 
  — Облиште. — Щиро попросив чоловік. 
 — Бувайте! — Кинула Дарина і подалася до свого авто. 
Борис проводжав її пильним поглядом не в змозі відірвати очей. Все в ній подобалося йому. Довгі стрункі ноги, її худорлявість. Погляд Бориса стрибнув на водія Ігоря і в цей момент чоловіка охопила дика ревність, водій грайливо посміхався їй і фліртував. Йому захотілося кинути всі справи й відвезти її самому, просто побути поруч, насолоджуватися її товариством, її присутністю, чути її милий голос, заглядати у ці красиві мов море у літню спеку очі. Не втримавшись Борис таки покликав до себе водія Ігоря і Семена — цей чоловік  був начальник охорони та за сумісництвом, права рука фермера. Чоловік дав своїм підлеглим суворі настанови, поводитися з дівчиною галантно і в жодному разі не чіплятися до неї, бо це він потім перевірить зателефонувавши їй. Такий наказ очевидно не сподобався водію Ігорю, але не підчинитися йому він не міг. 
Автомобілі поїхали, спочатку авто дівчини, а потім авто супроводу, а за ними ЛЕКСУС Бориса, який ще довго стояв і дивився кудись у далечінь. Його таки зачепила ця красуня із хвилястим довгим волоссям.  



 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше