Глава 4 Приїзд фермера

                                                                 
05.08.2018 р. — Неділя.      Київ квартира Дарини Савицької.            08:07 
Дарина на силу відкрила очі, хтось дзвонив у дверний дзвінок. Жінка почувалася геть розбитою і ледь зібравшись з силами встала, одягнувши поверх мереживного нічного комплекту синього кольору  такий же атласний пеньюар і зав’язавши пояс побрела у прихожу. Ранковий гість був надто настирливим. Жінка поправила волосся і потерла тендітними пальчиками сонні очі. Дверний дзвінок пролунав знову, Дарина глянула у дверне вічко, картина була розмитою, незрозумілою, але все ж відчинила двері й була у легкому шоку, перед нею із заведеною за спину лівою рукою стояв фермер Андреєв Борис Федорович. 
Дарина декілька разів змигнувши повіками прокинулася остаточно, серце у грудях застукотіло. Не зважаючи ні на, що було приємно бачити його знову, це насторожувало водночас, а в голові відразу виникла ціла низка запитань.  —Чому він тут?  Як він мене знайшов?  Що йому потрібно?   
  — Добрий ранок! — Привітався непроханий гість.  
  — Добрий! — Розгублено відповіла жінка, а гість заговорив, від його голосу аж у вухах задзвеніло, а по тілу розлилося приємне тепло. 
  — Дарино мені потрібно із вами поговорити. 
  —  Проходьте. — Все ще розгублено запросила Дарина гостя у помешкання. 
Борис увійшов в прихожу від нього пахло дорогим чоловічим парфумом, на ньому був діловий чорний костюм і білосніжна сорочка. Шикарно! Про себе подумала Дарина й була збентежена коли він вручив їй великий букет лілових троянд. 
Чоловік помітив розгубленість у її красивих очах і поспішив додати. 
— Візьміть — це вам. Просто так. 
Дарина несміло взяла квіти  із рук чоловіка, вони були надзвичайними, вона дуже рідко отримувала квіти від чоловіків – тому це було дуже приємно для неї. 
— Дякую! — Напружено промовила жінка. — Проходьте. 
Дарина провела гостя у вітальню і залишивши його там подалася ставити квіти у воду, та зробивши це збагнула, що не запропонувала гостю нічого, подалася виправляти ситуацію. 
— Я перепрошую Борис Федорович, чай чи каву будете? 
Дверний дзвінок залунав знову, погляди Бориса і Дарини перетнулися. 
«— Кого ще принесло?» Про себе подумала жінка і кинувши гостю. 

— Вибачте я зараз повернусь. — Подалася відчиняти двері. 
Борис не міг відірватись від цієї тендітної красуні. Вона красива витончена, щось у ній було таке, чого він досі не бачив у жінках. 
Дарина відчинила двері й була по новому шокована перед нею стояв бойфренд Олени. 
— Привіт! 
Жінка сухо відповіла на привітання, а гість нервово запитав. 
—  Моя, у тебе?  
  — Ні! — Обманула Дарина заклавши руки на грудях. 
Чоловік навпроти  єхидно посміхнувся. 
— Можеш брехати комусь іншому, а не оперуповноваженому. — Він нахабно посунув жінку і подався у помешкання, надто голосно запитавши. — Де вона?  
Дарина зітхнула і зачинила двері, щоб бува, сусіди не бачили й не чули, а то потім пліток не обберешся. 
— О! Та ви тут не одні?!! — Побачивши Бориса заволав другий непроханий гість. — Ви всі баби суки! Як вам можна вірити? Де моя бл***? 
Дарина вся кипіла від люті, різко підійшовши до чоловіка вона вліпила йому п’ятірню і суворо наказала. 
— Слова добирай оперуповноважений. Не забувай ти в гостях, а не на розслідуванні чи обшуку. 
Чоловік був шокований, він не звик до нічого схожого, адже він чоловік і по його мірках жінки повинні підкорятися йому. 
— Ти сука! Процідив крізь зуби опер. 
Дарина зітхнула і зневажливо поміряла чоловіка навпроти. 
— Забирайся, бо я не подивлюся, що ти опер і викличу наряд поліції. 
Чоловік розсміявся їй в обличчя, але сказати не встиг нічого вона випередила його. 
  — Я знаю, що ти виплутаєшся, та нерви тобі це попсує і начальство по голові не погладить, я ж обіцяю заяву не заберу. А те, що ти принизив мою гідність підтвердити знайдеться кому. 
  —  Де вона? — Роздратовано заволав опер. 
З одних із трьох дверей вийшла Олена у зім’ятій вечірній сукні чорного кольору і ще сонно і невдоволено наказала. 
—  Не смій тут качати свої права. Не в дома. 
 —  Ще одна!   
Фиркнув чоловік і подався до Олени. 
—  Де ти була? Чому телефон вимкнений? Я не знав, що думати?!! — Роздратованим,  але уже лагіднішим тоном заговорив опер, а тоді полонив свою дівчину в обійми. 
  —  Поїхали, вдома поговоримо. —  Здавлено попросила Олена. 
Вони  удвох подалися до виходу, подруга зупинилася навпроти Дарини, яка стояла у коридорі. 
—  Дарусь вибач мені і йому, за все, будь ласка. 
  —  Нічого страшного Оленко, я теж встигла його повиховувати. —  Ледь стримуючи посмішку заспокоїла подругу Савицька. 
Опер роздратованим поглядом дивився на Дарину. 
—  Ти не стерпний. — Обурилася Олена дивлячись на свого супутника. Вона бачила іще одного чоловіка  у вітальні, і розуміла їм із її молодим чоловіком потрібно йти. 
  — Я ж за тебе хвилювався. Винувато у свій захист кинув опер. 
Олена зітхнула і винувато глянула на подругу. 
  — Пробач, Дарусь.—  Вона обняла подругу і додала. — Я потім зателефоную. Па-па. 
  — Па-па. 
  — Не проводжай. — На прощання попросила Олена. 
Дарина зітхнула і провівши поглядом свою подругу подалася до свого гостя, який, мабуть уже зачекався. З шаленим трепетом на серці жінка увійшла у вітальню і зустрівшись поглядом із Борисом  зніяковіла. 
  — Вибачте, за цей балаган із самого рання. 
  — Нічого страшного! — Спокійним тоном промовив Борис, а тоді додав. — А ви смілива. 
  — Радше божевільна. — У пів тону кинула Дарина опустивши голову. — Він же опер і якщо чесно, якби не було вас, цього заслуженого ляпаса не було б, я не розраховувала, що ви станете на мій захист, я знала, що він мене не зачепить у присутності свідків, але це матиме свої наслідки, потім. 
  — Не матиме! — Упевнено кинув фермер. — А якщо, матиме, то ви обов’язково скажете про це мені. 
Дарина з недовірою глянула на свого гостя, в присутності якого не могла почуватися спокійно, вона лиш посміхнулася. 
  — Гаразд! — Тихо промовила і пильно глянувши на чоловіка запитала. — Ви дуже поспішаєте? 
  — Так, трохи. 
  — Можна мені п’ять хвилин, щоб переодягнутися. 
  — Можна. —  Погодився Борис. 
  — Дякую, я швидко. — Пообіцяла Дарина і подалася до виходу із вітальні, уже в арці зупинилася оглянувшись поцікавилася. 
  — Вам чай чи каву?  
  —  Каву. 
  —  З цукром?  
  —  Так, півтори чайних ложечок. 
Дарина увімкнула кавову машину і подалася приводити себе до ладу. 
Схопивши потрібні речі подалася у ванну кімнату. Дарина справді вклалася в п’ять хвилин. Коли вона увійшла у вітальню Андреєв не міг відірвати очей від неї. На ній була легка літня трикотажна сукня сірого кольору під пояс, яка спадала на одне плече, і була довжиною до колін. В руках жінка несла  тацю на якій було дві чашки із кавою і печиво двох видів. Вона поставила тацю на журнальний столик і глянула на гостя. 
—  Присідайте, пригощайтеся. — Тихо попросила Дарина і присіла в одне із м’яких крісел біля журнального столика, Борис теж присів і вона пильно глянувши на нього запитала. 
  —  Про, що ви хотіли поговорити?  
Лице гостя враз осунулося, він взяв чашку із кавою  і зробив ковток, а тоді запитав у відповідь. 
— Як ваші справи? 
« — Дивно невже ми будемо обговорювати мої справи? » Жінка теж взяла чашку із кавою і зробивши ковток відповіла. 
  — Дякую, наче добре. 
  — Це приємно чути. — Якось насторожено промовив фермер, а тоді пильно глянувши на співрозмовницю впевнено додав. — Даріє я не ходитиму довкола, скажу як є. — Ваш брат в лікарні. 
У Дарини перехопило подих, їй здалося, що це причулося і від цих новин в горлі пересохло. 
  — Олег! Що з ним? — Не своїм голосом запитала жінка. 
  — Вчора ввечері швидка, а вірніше реанімобіль привіз його у Київ. 
Дарина поставила чашку на журнальний столик, ледь не тремтячим голосом  запитавши. 
  — Реанімобіль?  Але чому? Що з ним? 
  — У нього почалася внутрішня кровотеча. —  Зітхнув фермер. 
  — О Боже! 
Жінка піднялася наляканим поглядом дивлячись на фермера, а він із співчуттям глянув на неї. 
— Олег зараз в реанімації. Лікарі кажуть, що критичний стан минув, але його стан стабільно важкий. 
Дарина закрокувала обернувшись  до фермера спиною з очей виступили сльози опанувавши себе вона глянула на чоловіка хриплим голосом запитавши. 
— Ірина в курсі? Як це сталося ? Чому він у такому стані? 
Борис зітхнув і допивши каву одним ковтком, теж піднявся. 
  — Чесно, Даринко я не знаю чому він у такому стані. —  Запевнив чоловік. — Ваш брат виявляється працює у моєму фермерстві  — це сталося у робочий час, в нього почалася блювота кров’ю, а щодо Ірини, то робочі всі в один голос говорять, що Олег уже більше як місяць у дома не живе. 
  — То де ж він тоді жив? — Налякано запитала Дарина. 
  — У нас на фермерстві, і я дізнався про це лише вчора. Чесно зізнався Борис співчуваючи дивився на співрозмовницю. 
  — Це я у всьому винна. — Ледь не ридаючи, тремтячим голосом голосила Дарина. — Це через мене вони з Іриною посварилися. 
Фермер ледь не круглими очима дивився на таку мініатюрну жінку й з повним нерозумінням запитав. 
  — Я не розумію у чому ваша вина?  
  — В тому, що приїхала до брата у гості, адже Ірина мене там бачити не хоче. —  Крізь сльози пояснювала жінка, а тоді запитала. — У якій лікарні Олег?  
  — У клініці святої Анни. 
Жінка заплаканими очима глянула на Бориса. 
— Вибачте мені будь ласка, але мені потрібно їхати. 
  — Даріє після таких новин я не дозволю вам сісти за кермо, я все рівно їду в клініку так, що я вас підвезу. Упевнено заявив фермер. 
Жінка не мала ані сил, ані бажання протестувати вона хотіла як найшвидше бути поруч з братом. 
— Гаразд!  
Здалася вона  і швидко забрала тацю, віднісши її в кухню. Прихопивши сумочку і телефон  подалася у прихожу де на неї уже чекав Борис. Всі емоції відійшли на задній план, страх за брата сковував усе тіло, а відчуття провини гризло із середини. 
Вона швидко взула білі босоніжки, Борис дивився на неї не в змозі відірвати погляд, йому було прикро від того, що саме йому довелося повідомити їй такі не приємні новини. 
Вони вийшли із помешкання,  Дарина вийняла ключі із середини замкової щілини, але вставити ключ у замкову щілину з зовні не могла, руки трусилися. Борис збентежено глянув на жінку, йому стало жаль цю тендітну милу красуню, яка запала йому в серце. 
  — Дозвольте! — Попросив він і забравши у неї ключі, сам зачинив двері на усі три замки, а тоді повернув ключі їй назад. 
  — Дякую! 
Здавлено і тихо промовила Дарина,  яка не могла опанувати себе. Вона дуже боялася, щоб найгірше не сталося із її рідною душею, адже рідніших ніж Олег і мама у неї немає. 
— Дарино, я вас  прошу заспокойтеся! — Закликав Борис коли вони закрокували по сходах в низ. — Ви маєте бути сильною і навіть думки не допускати про погане. 
Дарина лише зітхнула, бо сказати не могла нічого, душа боліла, нерви здавали, а страх сковував горлянку. Борис був галантним уважним із нею, але жінці зараз було не до цього, хоча те, що він був поруч не давало їй розклеїтись повністю. 
Дарина підійшла до реанімаційного боксу в якому знаходився Олег. Через велике вікно жінка бачила брата, який був вкритий ковдрою по груди в ліву руку була поставлена крапельниця. Сам же хворий помітно схуд і виглядав дуже блідим. Сльози знову з’явилися на очах жінки. З Олегом у палаті була жінка у білому халаті, яка сиділа поруч, очевидно – це Борис найняв її, щоб доглядала за хворим.     
Жінка чула як зовсім поруч зупинився Борис,  дихання знову стало частішим. 
  — Скільки ви на усе це потратили? — Дуже тихо зірваним голосом, дивлячись в нікуди запитала. Вона навіть припустити боялася у скільки обходиться перебування і лікування у такій клініці. 
  — Дарино! Облиште, Олег мій підлеглий так, що це не важливо. 
  — Дякую, вам. — Тихо із понурим обличчям промовила. 
Борис пильно дивився на жінку, яка помітно зблідла, він не бачив повністю її обличчя, адже його закривало довге волосся яке сягало ледь не до попереку. 
  — Як ви почуваєтеся? — Поцікавився чоловік. 
  — Дякую, добре. — Знову тихо відповіла вона, навіть не дивлячись на нього, а йому так хотілося заглянути у ці красиві голубі очі. 
Несподівано телефон Дарини задзвонив награючи романтичну мелодію, вона швидко вийняла гаджет із сумочки, зняла слухавку, адже дзвонила Олена. 
  — Дарусь, хто це в тебе був? Що це за Бабай? — Лукаво цікавилася подруга, з нотками інтриги у голосі, а тоді  хихикнула. 
  — Олен! — Я не можу зараз говорити. У тебе щось термінове? 
У слухавці повисла пауза, а по ній залунав уже досить серйозний тон подруги. 
—  У нас флешмоб у середу, знову пропозиція руки та серця.   
  — Олен, — це вже без мене. —  Дуже тихо байдужим тоном кинула Савицька, їй зараз було не до цього. 
  — Стоп! Даріє! Як це без тебе? — Ледь не зірвалася Олена. 
Дарина закрокувала по коридору і глянувши на годинник здавлено кинула. 
  — Це не телефонна розмова. Заїдь за мною через дві години до клініки «Святої Анни». 
  — Даріє, що трапилося? — Стурбовано запитала подруга. 
  — Все потім. Бувай.  
Дарина поклала слухавку і поставивши телефон у режим вібрації, знову підійшла до вікна реанімаційного боксу де як і раніше стояв фермер. 
— У вас термінові справи? — Пильно дивлячись на жінку запитав він. 
Дарина дивилася на нерухоме тіло брата і закивала не погоджуючись головою тихо промовивши. 
  — Все термінове можна відкласти. — Сльози вкотре з'явилися на її очах, не могла впоратися ані з ними, ані з емоціями. 
  — Даріє, я прошу вас заспокойтеся і повірте мені, все буде добре. 
Просив чоловік поруч, а вона розуміла ці слова він говорить для так годиться. Глянула на нього з повною недовірою і чесно зізналася. 
— Мені страшно. 
Андреєв зітхнув і попросив. 
— Ходімо, присядемо. 
Вони присіли на диван неподалік і фермер пильно дивлячись на тендітну стурбовану жінку попросив. 
— Не потрібно боятися Даріє, вірте у хороше, бо по іншому просто бути не може. 
Він говорив, так щиро ніби це було правдою, вона відверто заглянула у його очі у яких було стільки упевненості,  було щось таке трепетне і ніжне, що вона не витримала і перевела погляд на реанімаційний блок. 
— Дякую вам Борис, що заспокоюєте, але це просто слова. Ви ж самі усвідомлюєте, що ситуація надто складна. 
 —  Але не безнадійна. — Не погодився фермер і пильно глянувши на жінку зовсім поруч запропонував. 
  — Даріє, ходімо поснідаємо. 
Дарина закивала головою не погоджуючись. 
— Дякую, апетиту немає. 
— Даріє, ви хочете аби я голодував? 
Цілком серйозно обурився Борис. Жінка глянула на нього, їй не хотілося нічого, але відмовити йому було якось не зручно. Вона тільки здогадувалася скільки коштів він потратив. Проковтнула ком сліз і все ж погодилася. 
— Гаразд, але пригощаю я. 
Борис посміхнувся і заперечив. 
  — В мене зустрічна пропозиція, і це не обговорюється. 
  — Ваша категоричність лякає. — Сухо висловилася Дарина їй не подобалася його впертість. 
Фермер піднявся і подав їй руку, прокоментувавши її невдоволення. 
— Це риса мого характеру, а вже добра чи погана, вирішувати вам. Ходімо. 
Дотик до його сильної руки, був надто чутливим і таким приємним. 
Сидячи в кафе неподалік Дарина підраховувала, скільки грошей у неї на рахунках, адже заощадження у неї були, вона ж збирала на відпустку з Олександром в Дубай. Може й добре, що не було ні Олександра, ні відпустки, так хоч кошти залишилися. 
Борис добре бачив заклопотаний вираз своєї прекрасної супутниці, яка практично нічого не їла, але вже не старався втішати її, а навпаки відірвати розмовою ні про що. Вона підтримувала розмову, але думками була дуже далеко від нього і він це розумів. 
Повернувшись у клініку, вони зустріли особистого лікаря брата, у коридорі, він запросив їх у кабінет, страх із новою силою повернувся до Дарини, вона не могла з цим впоратися. 
Лікар пояснив, що загроза для життя минула, а все інше він скаже після повного комп’ютерного обстеження черевної порожнини, яке відбудеться після стабілізації стану хворого. Все було не так страшно, але сама ситуація жахала жінку. Вона поставила лікарю численну кількість запитань, що її хвилювали, а саме, що можна хворому? Що ні? Що є життєво необхідним? Які прогнози? Чого іще варто чекати? 
Лікар із розумінням поставився до побоювань і страхів жінки, все пояснив як було, адже теоретично все можливо, та він закликав надіятися на краще. Після розмови із лікарем Дарина пішла, а Борис іще залишився попросивши почекати його. 
У лікаря чоловік пробув не довго і вийшовши звернувся до Дарини стурбованим тоном.    
— Даріє, я змушений їхати. У нас через погану погоду ще досі тривають жнива. Прошу вибачте мені. Я дуже вас прошу, ні про, що не турбуйтеся, я про все подбав. Залишається тільки одне, потрібно про все, що сталося сповістити дружину Олега. 
Савицька пильно глянула на співрозмовника, він має рацію завдання не із легких, але по при неприязнь братової до неї, вона зробить це сама. 
  — Я поїду сьогодні в село. 
  — Ви впевнені? — Заклопотано поцікавився фермер. 
  — Впевнена! 
Її голос звучав надто впевнено, чоловік хмикнув не в змозі відірвати погляд від симпатичної співрозмовниці в очах якої були паніка і страх. 
  — Гаразд! – Даріє, дуже вас прошу будьте обережні за кермом. — Він потягнувся до внутрішньої кишені піджака і вийняв звідти, візитну картку яку вручив жінці. — Ось тримайте, вразі будь-чого, навіть дрібниць, телефонуйте. Домовилися? 
  —  Домовилися. — Пообіцяла жінка, але точно знала, що телефонувати йому у жодному разі не буде. 
  —  Щасливо залишатися. — Лагідним тоном кинув чоловік на прощання і подався по довгому коридору, вона проводжала його , поглядом, а в душі не хотілося, щоб він ішов, хоча поруч із ним було трохи лячно, але без нього було і ще страшніше.  
Дарині таки дозволили на кілька хвилин провідати брата, коли він прокинувся. Олег був дуже кволим. Дарина ледь стримувала сльози, та не дала емоціям проявити себе, адже чітко пам’ятала слова лікаря,  налаштовувати хворого на позитив. Олег питав де Ірина? Чи в курсі вона, що він у лікарні? Сестра заспокоювала його, мовляв, сама тільки-но довідалася про те, що трапилося, але зараз має намір поїхати до невістки. Олег посміхався і просив сестру бути обережною, а Дарина на заміну просила як найшвидше одужувати, щоб поки вона з Іриною повернуться він уже був у звичайній палаті. Час для відвідування закінчився і Дарина була змушена покинути реанімацію. Вже в коридорі жінка дала волю своїм емоціям дозволивши сльозам скотитися, але була змушена опанувати себе, бо за нею уже приїхала Олена, яка чекала в низу. Дарина тільки-но встигла сісти в авто як Олена запитала. 
— Хто цей мужик з бородою? 
В салоні авто були усі подруги які із посмішками на обличчях чекали відповіді. Вона поправила довге волосся і відсахнулася. 
  — Це шеф мого брата, він привіз його у лікарню і приїхав сповістити мене про це. 
  —  А чому він такий страшний? Добре, що я стрималася і не закричала коли його побачила, він же на Єті схожий. 
Подруги вдоволено посміхалися, та Дарині було не до сміху. 
— Дівчата мені не до жартів, брат у важкому стані, лікарі не роблять втішних прогнозів. Мені страшно. Я боюся за нього. 
Подруги враз посерйознішали, почали співчувати та шкодувати свою Даринку. Далі швиденько з уже готових флешмобів зробили новий й відвезли Дарину додому. Вона швидко прийняла душ і переодягнулася у джинсові не довгі шорти, світло голубого кольору, білу майку і жилетку в тон шортів. Високі підбори змінила трохи нижчою платформою, а очі прикрила окулярами із темним склом. Прихопивши телефон і сумочку подалася до свого авто. По дорозі в село Дарина зупинилася біля одного із гіпермаркетів де прикупила племінницям гостинці, солодощі,  м’які іграшки які так любили діти. Лиш через годину з лишком Дарині вдалося покинути столицю. Вона їхала у рідне село, на серці були страх, тривога, а у голові тисячі думок і запитань. Мільйон разів уявляла як вона має подати братовій таку жахливу новину і кожен раз їй було лячно.