Розділ 17

Розсічення на губі затягнулося ще до того, як Ніку з особливою презирливістю запихнули до кімнати, що нагадувала більше камеру, ніж лабораторний ізолятор. Жодного джерела світла, жодної шпарини, крім невеликого круглого віконечка на дверях, певно, щоб за бранцями стежити. Знесилена від довгої дороги та безкінечної стрілянини, Ніка присіла на край невеликого панцирного ліжка, єдиного у кімнаті. І лише потім помітила, що знаходиться тут не сама.

Притиснувшись до іншого краю ліжка, тихенько, як мишеня, на неї величезними очима дивилася маленька дівчинка, років чотирьох-п'яти на вигляд. Розгледіти у темряві риси її обличчя було надзвичайно важко, але дикий, майже тваринний страх, який вона відчувала, передавався через кожен зривчасний подих.

- Тобі не варто мене боятися, - спробувала заспокоїти нову знайому Ніка, - Ой, ти ж, мабуть, не розумієш української...

- Розумію, - ледь чутно промовила дівчинка. - Тебе теж викрали?

- Так, маленька, - посміхнулася Ніка. - Але разом нам буде не так страшно, правда?

- Це дуже погані люди, - страх у її голосі змінився на відверту, всеосяжну лють. - Вони забрали мене від тата, і постійно роблять мені боляче. Прив'язують, щоб я не утекла, і колять мене голками. Вони казали, що полікують мене і відпустять, але постійно повторюється те ж саме.

- Як тебе звуть?, - запитала Ніка, щоб хоч якось відволікти дитину від жахливих спогадів.

- Софі.
- А я - Ніка. Дуже приємно познайомитися, Софі. Звідки ти так добре знаєш українську?

- Мій тато - українець. І бабуся з дідусем теж. Я народилася в Мілані, але вчу українську із вчителькою, - розповіла Софі, і з кожним словом голос її ставав дедалі впевненішим, веселішим.

- Як цікаво. Розкажи мені про себе, хто твої батьки?, - підтримувала розмову Ніка, шалено бажаючи, аби дівчинка відволіклася від своїх страхів.

- Мій тато - атомеханік, він ремонтує машини. А маму я ніколи не бачила, тільки на фотографіях. Вона померла, коли я народилася.

Ніка обережно, аби не налякати дитину, взяла її за руку:

- Мої батьки теж померли, коли я була ще дуже маленькою. Але у мене є дядько, і я дуже його люблю. А в тебе є тато. Переконана, що він - найкращий у світі.

- Ти знаєш його?, - здавовано запитала Софі.

- Ні, але я впевнена, що у такої мужньої і сміливої дівчинки обов'язково має бути найкращий у світі тато.

Софі застигла на кілька секунд, ніби задумалася, а потім неочікувано дуже міцно обійняла Ніку своїми маленькими тендітними рученятами. І разом з цим невинним дитячим жестом, на Ніку накотилася така хвиля незрозумілих емоцій, що вона вперше, відколи себе пам'ятає, не стримала сліз. 

Було у дівчинці щось таке, що змушувало одночасно і відчайдушно співчувати їй, і викликало бажання захистити, і пробуджувало якісь давно забуті спогади. 

Ніка не поспішала виплутатися з обіймів. Чекала, коли дівчинка сама її відпустить, і обережно гладила її по неслухняному курчавому волоссі, поки мала не заснула просто у неї на руках. А потім обережно переклала її на ліжко, і вмостившись поряд, так і заснула з нею в обіймах.

***
Їх розбудили гучним стуком у двері і, ніби тваринам, закинули дві тарілки із кормом. Невідома субстанція на смак віддалено нагадувала вівсяну кашу, з якимись фруктовими домішками і навіть на запах віддавала хімічним протеїном. Але вибору не було, тож довелося жадібно ковтати те, що дали, сподіваючись, що воно не викличе гострого нападу нудоти.

Під світлом увімкненої лампи, Ніка, нарешті, змогла розгледіти Софі. Дівчинка мала густе, місцями сплутане, вугільно-чорне волосся, довжиною до пояса. На контрасті із темною, вимазаною пилом та потертою одежиною, її личко і шкіра рук були блідого, майже прозорого віддітнку, певно, через нестачу свіжого повітря та сонця. Натомість яскраво виділялася ледь не кожна синя ниточка кровоносних судин. Колір її очей був не таким яскравим, як у Ніки, скоріше, близький до сірого, але трохи віддавав блакиттю. Щічки запали, видаючи хворобливу втому, навіть її губи мали якийсь примарний синій відтінок - весь її зовнішній вигляд свідчив, що дівчинці тут було непереливки.

- Ми обов'язково виберемося звідси, чуєш, Софі?, - несподівано навіть для самої себе, промовила Ніка. - Я обіцяю тобі, що знайду вихід.

Але продовжити їй не дали - скрутили руки і вивели з ізолятора. У ванній кімнаті, де її замкнули, на стіні висів рушник і лікарняний халат, тож не важко було зрозуміти натяк: щойно вона приведе себе до ладу, на неї очікують експерименти. Тож Ніка не особливо поспішала. 

Роззирнулася навколо у пошуках хоч чогось корисного, що могло б згодитися для втечі. Але кімната була, здається, найбезпечнішим місцем не світі: пластикові полиці, жодних трубочок, гачків, мильниць - лише одноразові пакетики з миючими засобами, навіть раковини немає, а замість дзеркала - наклейка з відбиваючою поверхнею. 

"Все продумали, сволоти", - була змушена визнати Ніка і приречено стала під потоки заледве теплої води.

Схоже, вирватися звідси буде значно важче, ніж вона думала. А ще треба якось дізнатися про проект "Ікс 4", і знищити всю інформацію про це, яку вони мають, і забрати з собою Софі, і бажано зробити все це непомітно.

- Що ж, вітаю, ти в глибокій сраці, Ніко, - прошепотіла своєму відображенню. Від учора на обличчі не лишилося жодного сліду, навіть поранене плече майже повністю затяглося.

Постукавши у двері, вона сповістила, що готова йти. Звісно, можна було спробувати повалити двох охоронців, яких до неї приставили, захопити у них зброю, і прориватися до виходу. Але потрібної інформації вона ще не мала, тому покірно йшла туди, куди вели. 

Ніку силою всадили на кушетку і прив'язали металевими браслетами руки й ноги, зафіксували застібками голову. Відчуття дежавю від неймовірної схожості приміщення із тим, де її тримали в американському посольстві, посилювалося буквально виючим інстинктом тривоги. Голова аж тріщала від напруги та розуміння, що нічого хорошого далі її не очікує. Від холоду на шкірі повиступали сироти, і все тіло мимоволі тремтіло. У такому положенні Ніка просиділа досить довго, поки майже перестала відчувати свої кінцівки. Лише тоді почула, як клацнув замок дверей позаду.