Розділ 20

Нерішучий стук відбився луною крізь важкі металеві двері, і бумерангом впивався прямісінько в серце. Софі почекає. Алекс нікуди не дінеться зі своєю важливою розмовою. Головне - побачити його. І переконатися. 

Лише зараз, пройшовши крізь пекло, Ніка змогла осягнути всю глибину власних почуттів. До нього. Цього замученого, змарнілого чоловіка, що із подивом окинув її з ніг до голови з-за порогу, а потім спрагло, жадібно кинувся цілувати так, ніби від цієї миті залежало все його життя. Ніка вимогливо притискалася ще ближче до нього, обмацувала руками дужу спину, кожен сантиметр - ніби боялася, що будь-якої миті він щезне, розчиниться у повітрі, як тоді, під маревом лікарських препаратів у нестерпній катівні. 

- Я кохаю тебе, - прошепотіла йому на вухо. 

Слова самі зірвалися з язика, перш ніж вона встигла усвідомити власне зізнання. Але Ден раптово відскочив від неї, як від удару струмом. 

- Ти маєш піти, - різкіше, ніж сам того хотів, гарикнув, переборюючи цілий вир почуттів, що заворушилися всередині від цих заповітних трьох слів. 

- Щ-що?, - із жахом подивилася прямо йому в очі Ніка. 

- Тобі не можна тут бути, - повторив, тамуючи лютий біль, який стискав серце металевим капканом. - Повертайся додому і забудь дорогу сюди... 

І перш ніж встиг договорити, сказати, що йому шкода, але тільки так він зможе її врятувати, Ніка кулею вискочила на сходи і чимдуж побігла геть. Від болю, відчаю, приниження. А потім повільно плелася додому. 

Вперше в житті вона дозволила почуттям узяти гору, вперше в житті оголила душу, була справжньою собою, без масок і фальші, а у відповідь отримала жорстокий удар під дих. 

- От тобі й маєш реальне життя, - сумно посміхнулася сама до себе, стискаючи кермо, - Ти ж так хотіла бути звичайною жінкою, тримай! 

Із шаленою злістю, що так і пульсувала в голові, Ніка рвонула машину з місця і понеслася містом, витискаючи максимум зі своєї крихітки. Залізо не зраджує. Піддається кожному поруху, ніби читає думки, і в останню мить обходить такі реальні загрози - відбійники, червоні світлофори, увімкнені ліхтарі, поодиноких водіїв, що в цю пору ночі ще не сплять... 

Ніка різко загальмувала у безпечному місці біля будинку Алекса і ще кілька хвилин переводила подих, перш ніж наважилися зайти. Знала, що зараз її чекає непроста розмова. І тому відтягувала цей момент якомога далі. Хотіла почути правду про ті записи в медичних документах Софі, які спершу так шокували, а потім - викликали недовіру. Але боялася. Боялася, що правда зруйнує невидимі стіни її і без того хиткого життя. 

- Було б що руйнувати, - знову засміялася сама до себе, збираючи докупи усю сміливість і, врешті, переступила поріг. 

У будинку було загрозливо тихо. Лише на кухні горіло світло. Алекс мовчки дивився кудись у пустоту і навіть не одразу почув, як Ніка увійшла. 

- Я готова, - ще раз вдихнувши на повні груди, вона вмостилася на високому стільці навпроти дядька. 

- Це добре, - ледь чутно озвався Алекс. - Бо я не впевнений, що сам готовий розповісти тобі те, що вже давно мав би. 

- Будь ласка, тільки не корч із себе Альбуса Дамблдора, - скорчилася Ніка. - Зараз я готова до будь-чого, крім твоїх філософських поневірянь. Мені потрібна тільки правда. Чому у мене з Софі родинні ДНК? Вона твоя донька? 

- Можна сказати, вона моя онука, - без тіні сумніву відповів Алекс. - І твоя небога. 

Ніка шоковано втупилася на дядька. Сказане ніяк не хотіло вкладатися у голові, не збиралося в пазл, не мало нічого спільного з реальністю. 

- Тобто, як - небога? Я не розумію... 

Алекс потер очі і постарався повернути весь самоконтроль, аби знайти сміливість говорити далі: 

- Тільки не перебивай мене, бо тоді я не зможу сказати все, що тримав у собі довгих двадцять років. А потім ми разом вирішимо, що робити далі. Добре?, - і отримав у відповідь ледь помітний ствердний кивок. - Я служив в армії, коли отримав пропозицію взяти участь у новітньому підрозділі. Тоді "холодна війна" вже, можна сказати, завершилася, але відгомони радянської величі перейшли керівникам нової держави, які хотіли убезпечити себе від ворогів ззовні. З обох боків. Були цілі лабораторії, які працювали над розробкою генетичних експериментів. Вчені під керівництвом професора Явірського запозичили ідею у американців про випробування на солдатах. І мої показники були одними з найкращих. Але недостатніми. Тоді Полонський запропонував їм перевірити показники моєї сестри. Той день був, мабуть, найгіршим у моєму житті. І в її, хоч вона нічого не знала. Юля тоді лежала на збереженні, вагітна тобою. І Явірський під виглядом лікаря вмовив її підписати папери, якими вона дала згоду на участь в експерименті. Коли я дізнався, що зробив Полонський, збирався його вбити, але встиг лише прострелити йому ногу. Мене засадили під трибунал на цілий рік, і я уявлення не мав, як просувається експеримент. Поки одного дня мій самовдоволений колишній друг не пришкандибав до мене в камеру і сказав, якщо я хочу зберегти життя сестрі, і тобі, то мушу забрати тебе і привести до них. Я надто добре його знав, щоб повірити його словам. Розумів, щойно тебе заберу, їх усіх - і Юлю, і Сергія, і твого старшого братика - уб'ють. Тому вирішив грати на випередження. Я забрав тебе і зімітував їхню смерть. 

Весь час, поки Алекс говорив, Ніка з усієї сили трималася за край столу, аби не зомліти. Навіть не помітила, коли по щоках покотилися сльози. А від останньої фрази завмерла, навіть не дихаючи. 

- Вони... Вони... Живі?, - ковтаючи сльози, змушувала дядька продовжити. 

Та відповіді не було. Слова Алекса потонули у нарваному вирі пострілів, друзках розбитого скла віконних шибок та ледь вловимому "Пробач мені...".