Глава 2

Вони їхали у старенькому фургоні Nissan. Авто сірого кольору мало глухий кузов без вікон. Професор власними руками обладнав фургон, як тимчасове житло.

Коли в його житті з’явились Зорик і Квіта необхідність у мандрах потягом чи літаком відпала. Вони обидва мали водійські посвідчення. Тому Професор вирішив створити пересувний пункт, який забезпечив би їхню мобільність.

Майже місяць він створював щось на зразок будинку на колесах. До лівої стіни кріпились дві великі м’які полиці, одна над одною. Вони слугували спальними місцями.

Були тут і холодильник, і маленька електрична плита і навіть компактне робоче місце у вигляді стола з кріслом. Одним словом, руки Професора росли із потрібного місця.

Автівку вела Квіта. На сидінні біля водія розвалився Зорик і ліниво спостерігав пейзажі за вікном. Професор зайняв робоче місце всередині. Дівчина відрегулювала дзеркало заднього виду так, щоб бачити його. Фоном грала якась музика.

Раптом Квіта почула мотив знайомої пісні по радіо і додала гучності. На всю автівку тепер звучала KAZKA. Квіта наспівувала знайомі слова: «Поплакала і стоп! Фіалка розцвіла…». Вона дивилась на Професора, який займався справами і не звертав на неї уваги.

Не знати, що для дівчини її віку було приємніше: кохати взаємно чи страждати від нерозділеного почуття. Але Квіта отримувала справжню насолоду, виражаючи свої почуття хоч якимось чином.

Вона спіймала на собі погляд Зорика. Їй стало ніяково. Хлопець невдоволено перемкнув радіостанцію і фиркнувши, повернувся до споглядання краєвидів. Якби ж Квіта знала у той момент причину його невдоволення…

Більше півтисячі кілометрів проїхали за вісім годин. Плентались повільно, а потім ще й навігатор сказився. Всі троє мріяли вибратись на волю і розім’яти ноги.

До Яревища дістались по обіді. Путівець вів у село, але компанія вирішила зупинитись і порадитись. Зорик поставив слушне питання:

— Що людям скажемо? Не можна ж іти й розпитувати всіх просто так.

— Робимо те, що й завжди: називаємось журналістами. — відповіла Квіта.

— Ага, і яким це журналістам треба село на шістсот чоловік? Що їм тут робити? — Зорик не вгамовувався, останнім часом він все частіше провокував Квіту на суперечки.

— А випадок з дитиною у лісі? Чим не привід?

— А тим, що зараз можна будь-яку статтю про це рерайтнути і розмістити в себе!

— Ну ти вже зовсім придираєшся! Думаєш, ми одразу потрапимо на якогось параноїка, який допитуватиме нас по всіх вигаданих тобою пунктах?

— То я параноїк? — Зорик розлютився, але намагався тримати себе у руках і лише нервово поправляв окуляри, — А хто тоді ти?

— Досить! — Професор сухим стомленим голосом перервав суперечку, — Я відчуваю, що прикриття нам не знадобиться.

— Чому? — з тривогою запитала Квіта.

—Тут повсюди пахне смертю. Затінок навколо не порожній. Щось слідкує за нами. — пелена застелила очі Професора, він знову занурився у Затінок і спостерігав за ним.

— Чи розумно буде йти у селище? — обізвався Зорик.

— Ви не підете! Я сам розпитаю місцевих. І якщо не повернусь за дві години – їдьте якнайдалі звідси. — Професор наказував їм, наче батько малим дітям.

— Ще чого! Я хіба їхала вісім годин, щоб в авто сидіти? — Квіта обурилась не на жарт, вона воліла відправитись разом з Професором і залишити Зорика в фургоні.

— Що я казав про непослух?

— Ну й добре! — дівчина образилась і демонстративно сіла у робоче крісло, вдягла наушники і всім своїм виглядом почала ігнорувати друзів.

— Ти приглянеш за нею? — запитав Професор у Зорика; йому він довіряв повністю і знав, що хлопець не втне якоїсь необачності.

— Як завжди, можеш не хвилюватись.

За непослух Професор погрожував помічникам більше ніколи не брати їх з собою. Одного разу таке вже траплялось. Тоді Зорик захотів подивитись на справжнього песиголовця.

В Затінку існувало безліч демонів, навіть Професору була невідома більшість із них. Тоді він вперше зіткнувся з песиголовцем. Ця сутність здивувала його. Справа в тім, що демон був «мілкотою». Він вселявся у тіло людини непомітно.

Як потім виявив Професор – сутність шукала душу сповнену зла і ділила з нею оболонку. Так само чинили і вампіри. Отож, темрява всередині людини міцніла і росла. Рятувати душу із такого союзу було марною і нездійсненною справою.

У фізичному світі цей симбіоз проявлявся досить характерно. Голова людини мінялась і поступово заростала шерстю. З’являлась собача паща і гострі зуби хижака.

Песиголовці полювали на людей. І з’їдали своїх жертв. Істоти поступово втрачали людську подобу, але й на звірів перетворювались не до кінця. Виглядали вони немов зла насмішка над природою.

Професор залишив своїх помічників у фургоні, як завжди. А коли повернувся і розповів про свою знахідку, то помітив, що Зорик сильно зацікавився.

Наступного дня Професор пішов вистежувати істоту, бо песиголовець був швидким і дуже прудким. І поки Квіта спала, Зорик вислизнув услід за ним.