Глава 6

Минуло кілька дивних і сповнених взаємодопомогою днів. Люди потроху почали вертатись у домівки. І ніхто із них не мав гадки, як віддячити чужинцям за порятунок.

Тому кожен житель Яревища навідався до будинку Міри з кулінарними презентами. Уся кухня була заставлена смаколиками, а холодильник тріщав по швах.

Найбільше радів Верчет, продовжуючи вести життя самітника. Демон об’їдався і цілими днями дивився телевізор. Він робив перерву у марафоні обжерливості лише задля розмов з Професором. Кілька разів на день вони вели бесіди і обмінювались новинами.

Зграя залишилась погостювати у селі. Люди впускали вовкулав до своїх домівок на ночівлю. Вдень байкери допомагали відновлювати пошкодженні будинки. Робота кипіла без упину.

Міра потоваришувала з Балу і допомагала вовкам. Професор рідко мав змогу перекинутись із нею хоч словом. Жінка увесь час проводила із молодим байкером, сином Білого.

Вожак уникав зустрічей з Професором. Йому не подобалось, що в домі живе демон. Білий висловив свою думку з цього приводу, не стримуючись у виразах. Однак Професор проявив властиву йому непохитність, яка ще більше розізлила вожака.

Зорик увесь час проводив із Квітою, поки дівчина заліковувала рани. Професор з радістю приходив до них. Зрештою в нього залишились тільки найвірніші друзі, котрих він цінував понад усе. Вони завжди розуміли його і важливість їхньої місії.

Випадок підкинув Професору ще одне приємне знайомство. Коли Багіра прийшла до тями, то подякувала своєму лікарю за допомогу. Вовчиця виявилась розумним і приємним співбесідником. Професор приходив до неї, щоб разом пообідати.

З нею він відчув себе простою людиною, здатною вести розмови про щось, окрім демонів. Час невпинно стікав і змушував Професора прийняти хоч якесь рішення. І тільки з вовчицею він міг утекти від тривожної реальності хоч на годину.

Єдиним, хто так і не завітав до будинку Міри після щасливого порятунку, був місцевий лікар. Саме той, за якого жінка так сильно хвилювалась. Але у вирі подій ніхто не надав цьому значення.

Одного вечора Професор заховався у глибині саду і занурився у власні роздуми. Він і не помітив, як до нього підійшла Квіта, загорнута у ковдру. Дівчина сіла поруч і поклала голову йому на плече. Її руде волосся пахло вишнею. Кілька хвилин вони просиділи мовчки, аж поки Квіта не порушила тишу:

— Який спокійний приємний вечір…

— Як затишшя перед бурею, — вголос подумав Професор.

— Насолоджуйся тим, що є сьогодні. Зніми броню хоч на один вечір, — Квіта взяла його руку у свої долоні.

— Астарт зі своїми планами висить наді мною, наче добре загострений меч. Важко розслабитись коли від тебе залежить надто багато.

— Ти щось вирішив? Думав, як знайти Носія?

— Думав. Із хороших ідей є тільки одна – повернутись до Кам’яної Могили.

— Хіба в нас є час на поїздку?

— Немає. Але я можу повернутись туди інакше.

— Яким чином? — Квіта підняла голову і серйозно подивилась на Професора.

— Святилище завжди в мені. Глибоко всередині. Ми пов’язані магією. Якщо я зможу увійти в стан близький до смерті, то знову опинюсь там – серед гротів і малюнків.

— Ти зовсім з глузду з’їхав? — дівчина напружилась від почутого.

— Зі мною вже траплялось щось подібне. Пам’ятаєш, як в університеті почалась пошесть грипу? Ви з Зориком хворіли тиждень. А я поїхав шукати Зарічанську відьму…

— Я пам’ятаю, тоді ще заморозки вдарили, — пригадала Квіта.

— Ну от, відьму я знайшов. А коли приїхав додому температура була вже під сорок.

— Ти не розповідав цього, — засмутилась дівчина.

— Я й сам не знав, що зі мною трапилось. Гарячка зробила своє. В хворобливому маренні я знов опинився на тому камені. Потім спустився униз і довго ходив серед гротів. І всі малюнки були на своїх місцях. Святилище існувало, наче всередині мене. — Професор поклав долоню на серце, пригадуючи загадкові марення.

— Будь другом, знайди інший спосіб повернутись туди!

— Я спробую, але мій варіант залишиться, як запасний.

У ту мить він міг пообіцяти їй що завгодно. Він хотів, аби вона залишалась в обіймах спокою, якомога довше. Квіта заслуговувала хоча б на це. Довірившись дружньому пориву, Професор обійняв її за плечі. Дівчина поглянула на нього із сумом в очах і сказала:

— Ти знав, що я любила тебе увесь цей час?

— Так, — тільки й зміг відповісти Професор.

— Мені подобалось любити тебе потайки. Я думала, що ти нізащо в світі не здогадаєшся, — на щоках Квіти з’явився сором’язливий рум’янець.  

— В моєму серці більше немає місця для цих почуттів.

— Ні, ти обманюєш сам себе. І колись ти обов’язково зустрінеш ту, з ким зможеш розділити радість життя. Просто я ніколи не була тією жінкою, — Квіта говорила спокійно і без тіні образи.

— Щось змінилось? — запідозрив Професор з радістю.

— Ця поїздка змінила усе. Зорик мене страшенно бісив раніше. А тепер… Сама не знаю. Він був сміливим і сильним, коли нас схопили. А потім проводив увесь час біля мого ліжка. Здається, я закохалася у нього. Та чи взаємно? — вона сховала обличчя в долонях, соромлячись власної відвертості.