Глава 15

Коли помирає надія – людина здобуває страшну свободу. Свободу діяти як завгодно, не зважаючи на наслідки. Розум показує карту, а душа замовкає і перестає боротись за краще у тобі. І ти проходиш крізь всі перепони, залишаючи по собі лиш згарище.

Білий глядів на власні долоні і думав про те, що скоїв. Ніяка ціль не могла виправдати вбивства людини. Навіть, якщо вона сама про це попросила. Сивий вовкулака затулив руками обличчя і закричав. Його пальці заплутались у сріблястому волоссі і він намагався переконати себе, що вчинив правильно.

Але не зміг. Білий кинувся до тіла Професора. Пройшло кілька хвилин, однак, він не втрачав надії повернути Хранителя до життя. Вовк натискав на грудну клітину Професора, виконуючи масаж серця.

Зграя продовжувала зменшуватись. Залишилось вісім живих вовків, а дев’ятою була Багіра, що їхала в старій ржавій машині світ-заочі. Білий мав всі шанси залишитись одиноким вожаком, якщо виживе.

Вовкулака не здавався. Руки, які нещодавно відправили Професора у Затінок, тепер намагались повернути його. За зеленим парканом було досить безпечно. Битва, що розгорнулась навколо, оминала їх. Та Білий занадто сильно недооцінив супротивників.

Раптово темрява і сірість зникли самі по собі. Очі вожака заболіли від різкої переміни. На небі сяяло сонце і нещадно різало сітківку своїми променями. Через це Білий не помітив, як на огороджену територію зайшла відьма.

Він продовжував боротись за Професора, аж поки не скорчився від болю. Здавалось, що хтось витягує з нього жили. Білий впав на землю біля мертвого Професора, по крайній мірі – він так гадав. Вовк осліп і не міг бути впевненим.

Відьма знущалась над ним з особливою пристрастю. Вона ненавиділа вовків, як і їй подібні. Перед очима Білого миготіли яскраві спалахи, що відкликались болем у голові. Вовкулака корчився на землі, а думати міг лише про дорогоцінний час, який жорстоко втікав, немов вода крізь пальці.

Білий готувався до неминучої смерті, але чари відступили так само не очікувано, як і підкрались. Він розплющив очі і побачив відьму в кількох метрах від себе. Вовк помітив її здивований погляд, ніби сталось щось непередбачуване, що зовсім не входило в її плани.

А потім Білий збагнув: в очах відьми застигла мить між п’янкою перемогою і нищівною поразкою. Тіло жінки впало на лівий бік, наче кам’яний стовп. А за нею стояла Міра зі скривавленими руками і порожнім поглядом.

Жінка встромила у спину відьми ножа, загнавши його по саму рукоятку. Кров розмалювала білу шкіру на її долонях. Вожак зрозумів – Міра не в собі. Він підвівся і покликав жінку на допомогу.

Вона прийшла до тями за пару секунд. Подивилась на руки, а потім – на тіло поруч. Міра переступила через ноги відьми і спокійно підійшла до Професора.

Разом з Білим вони боролись за життя Хранителя. У голові вожака звучали уривчасті звіти від вцілілих членів зграї. Він зрозумів: Астарт пав. А решта демонів або продовжувала битись без підтримки, або втікала подалі. Вовки не переслідували нечисть. Б’ючись, як берсерки, вони ледь встояли. Вовкулаки падали прямо на полі бою і поринали у мертвецький сон, щоб загоїти страшні рани і каліцтва.

Нарешті, Професор зробив один несміливий подих. Білий подумав, що йому здалось. Але, притуливши вухо до грудей Хранителя, він почув слабкий звук серцебиття. Дихання відновлювалось і Професор розплющив очі. Хрипким голосом він промовив:

— У нас вийшло… Чуєш, вовче? Вийшло! — Професор не хотів відкривати комусь правду про те, що всі їхні біди були лише гарно спланованою грою сил, які мали більшу владу, ніж люди.

— Досі не вірю, — відповів Білий.

— Як Багіра? — з тривогою запитав Професор.

— Встигла. Вони вже далеко.

Міра сиділа поруч із ними мовчки. Здавалось, що жінка покинула реальний світ і закрилась у своїх думках. Від її обличчя віяло холодом і жорсткістю. Білий розповів Професору, як вона врятувала їх обох. Хранитель напружився, перевівши погляд на жінку. Щось у ній зламалось, а він ще навіть не розказав їй про батька. Професор розпочав обережно:

— Твій батько, Міра… Я знаю, що обіцяв. Але не зміг нічого вдіяти.

— Я знаю, — жінка перервала слабкі потуги Професора зрівняти гострі болючі кути.

— Звідки? — здивувався Професор.

— Зрозуміла в той самий момент, коли вирішила віддати тобі кинджал. Я бачила це в очах демона. Він, ніби кидаючи мені виклик, очікував: яке ж рішення я прийму?

— Ти врятувала всіх нас і цілий світ, — Професор спробував підсолодити гіркий присмак втрат.

— Так… А втратила всіх, кого дійсно любила, — Міра підвелась і швидко пішла геть.

Професор спробував встати, але Білий притримав його, натякаючи, що варто залишити жінку в спокої. Хоч він і повернувся з того світу вдруге, але його тіло відмовлялось нормально працювати. Професор сильно кульгав і розумів, що не завадило б накласти шину на поранену ногу.

Вечір обдарував переможців прохолодним повітрям і раннім приходом сутінок. Під їх покровом вовки позбувалися слідів нещодавньої битви. На галявині розвели велике багаття і воно стерло будь-які згадки про нечисть, що намагалась знищити людський світ.

Настав час прощатись із померлими героями. І тут вже ніхто не зміг втримати сліз. Перемогу знецінюють втрати, яких довелось зазнати на шляху до неї. Більша частина зграї полягла в бою. Міра знайшла місце, де згоріло тіло її батька. Жінка зібрала попіл і захотіла поховати його поруч з Балу, бо вважала, що так буде правильно.