4

Прямо зі сцени мене забрав молодий імпульсивний Клин-Ак, що жив на Затхлому болоті. У нього був істотний недолік: він поки не навчився приймати вигляд людини, тому зі спілкуванням справи у нас йшли погано. Однак я твердо вирішила домогтися позитивного відгуку і докладала максимум зусиль, щоб справити хороше враження.

Ви не повірите, але він так мною пишався! Пихтів димом, стовбурчив гребені, хвостом виляв як задоволена собака! Коли прийшов час розставання, навіть заплакав і пообіцяв бути постійним клієнтом.

Так-так, з Клин-Аком я сильно просунулась у драконячій мові і до кінця третього договірного місяця побіжно на ній говорила.

Другий мій дракон поводився дуже мило, проте повертатись на Затхле болото мені зовсім не хотілося. Сирість, сморід, земноводні в ліжку… Брр! Принцесам потрібен комфорт. З побутовими незручностями я вчилась боротися, але клімат, на жаль, переробленню не підлягає.

Від Клин-Ака мене знову забрав той юнак, що бігав за субсидією. Особливої ​​радості він не демонстрував, заміж не кликав… Приїхав на гарненькому ослику, і на тому спасибі. Осінь якраз закінчувалась, перші морози вдарили…

Навіщо вам його ім'я, пані в смужку? Макрар. Я його Маром називала. Лицаря, не ослика. Добрий хлопець. З батьком за винагороду не торгувався.

Сестра моя Далія як побачила, що тато кидає йому мідь, відразу розшумілась.

«Ну дурень, за принцес золото вимагають! – заволала як різана. – Ти чому не говориш, що хочеш або землі, або весілля, або грошей стільки, скільки вона важить? Фу, нездара».

«А що, так можна було? Я вже трьох принцес врятував, золота ніхто не пропонував…» – але пізно невдаха схаменувся.

Третім мене вкрав із весняної церемонії нагородження «Принцеса року» молодий серцеїд Рікі-Тік – персона серед драконів відома. Кажуть, всі полонянки закохувалися в нього, починали вважати себе «тією самою, єдиною» і порушували умови договору. Рікі-Тік добре на цьому наживався.

Самі розумієте, я не збиралась потрапляти на гачок, але у мене не було шансу провчити негідника. Лицар прибув за мною через п'ятнадцять хвилин після викрадення. Без коня і зброї. З намиленою головою, в одних підштаниках.

«Хай вам всім трясця, як же я ненавиджу психів із магією!» – гаркнув Рікі-Тік і вигнав мене з печери.

Була глибока ніч. Дуже холодна весняна ніч, смію запевнити! Мар тремтів як осиковий лист, я теж відчувала деякі незручності через бальну сукню, високі підбори і намоклу під дощем зачіску.

Нам пощастило – Рікі-Тік мешкав поруч із містом. Від ратуші, де вшановували «Принцесу року», до своєї прекрасно обладнаної печери він долетів за кілька хвилин, на шлях до мого замку у нас з лицарем пішло майже дві години.

Як будь-яка поважаюча себе принцеса, я загартовувалася з юних років, щоранку робила зарядку і стежила за здоров'ям, тому для мене ці дві години були звичайною прогулянкою з перешкодами, а ось невдаха зліг із гарячкою.

Батько вирішив, що це – слушна нагода, щоб навчити Далію милосердю, і дозволив йому залишитись у замку. Коли лицар одужав, про винагороду за моє повернення він говорити не наважився, лише поцікавивсь, чи не можна йому влаштуватися конюхом, а то у нас годують дуже добре.

Мені його стало так шкода… Я тільки вчилася готувати, моя сім'я не наважувалась давати приготовані мною страви навіть свиням, зате сестра знайшла їм застосування. Милосердя проявила… Як же батько її лаяв! Він був справедливим, хоча й жадібним. Ой, забудьте!

Боягузливий Рікі-Тік розпустив чутки про те, що до мене залицяється лицар із магічним даром. Мій рейтинг значно підвищився, всілякі молокососи чіплятись перестали, зате інтерес драконів, які не бажали довго утримувати принцесу, зріс.

Четвертим мене викрав Нік-Лі – похмурий дракон середнього віку, що в молодості намагався підкорити найвищу гору планети, розбився і тепер змушений постійно перебувати в людському вигляді. Чому? Самі не розумієте? Для драконів інвалідних колясок поки не придумали.

Що значить – як викрав? Ну… По правді, там все складно. Його друзі вирішили, що з принцесою йому буде веселіше, і вибрали мене. Я ліцензію доглядальниці здобула і курси психології відвідувати почала. А ще у мене нібито особистий лицар із магією, тому надовго я не затримаюсь. Порадую дракона і не спустошу його гаманець.

Ну я й намучилася з Нік-Лі, панове! Три місяці відпрацювала честь по честі. Якби не курс «Сто найдешевших страв у світі», ми б обидва з голоду померли.

Дракон сам винен. Через тиждень після викрадення поруч із його печерою справжній принц намалювався. Саме що намалювався, пані з квітами!

Він був як з картинки – високий, стрункий, широкоплечий! Його золотисті кучері розвівалися на вітрі, в синіх очах ясніло небо, від усмішки світ ставав милішим!

Говорила я Нік-Лі: «Будь ласка, не треба вичікувати три дні».

Аякже, послухає він… Традиції понад усе!

А принц що? До вечора погарцював на білосніжному коні, обладунками сонячних зайчиків попускав, та й поїхав ночувати на заїжджий двір. Назад не повернувся. У газетах писали, зустрів за вечерею свою суджену – якусь сирітку, що гостям прислуговувала. Закохався, до палацу відвіз… І було життя у них важке й гірке, але це зовсім інша історія.