Розділ 3. Таємниця

Розділ 3. Таємниця

Наступив новий ранок, для Ольги було добре, що сьогодні вихідний. На вулиці мороз інеєм розмалював усе довкола, хуртовина вкрила землю снігом, що коли сонце виглянуло, то неможливо було дивитися.

Оля почула звук клацання замка та хтось увійшов до будинку:

— Ба то ти? — на сходах вичікувала гостя.

— Так. — вона намагалася струсити сніг із ніг та роздягнутися.

Оля схопила бабу Катю за руку не давши змоги їй переодягнутися посунула на кухню за стіл.

— Ба, розкажи що за демон намагається мене вбити.? — вона сиділа в очікуванні відповідей. Терпець уже вривався.

— Дитино, почекай, мені потрібно зняти шубу, а то душно в ній. — хвилювалася баба Катя. — Цей демон уже не одне покоління переслідує нашу родину. Колись ще за часів, коли відьом спалювали, наша пра… баба прокляла одного з інквізиторів…

— Правильно зробила, душогуби. — кивала внучка та схвалювала вчинок своєї пращурки.

— Вона звинуватила його у відьомстві, а потім його арештували. Інквізитора катували свої ж, знущалися і муках він помер, а тіло спалили.

— Яка наша пращурка молодець. - із захватом пишалася сміливістю пра…баби.

— Ні Олю. Вона невинну людину приговорила до смерті. Це не правильно! Вона не каялася, можливо, просила вибачення, але вже було пізно, і того чоловіка не звільнили, але й не доказали присутність у ньому магії. У тяжких муках він помер із помстою на вустах. Століття минають, а неприкаяного духа, що мстивим демоном став ніяк заспокоїти не можна. Тому ми носимо обереги й намагаємося уникати магії та жити як звичайні люди.

— Але ми і є звичайні люди! — наголосила внучка.

— І так і ні.

— Але так не може продовжуватися вічно. Я з розуму сходжу. Декілька днів назад він мені вважався в незнайомці, я чую його сміх, ляскіт ланцюгів…

— Ох дорогенька, ми тут без сили. Потерпи. Ще трохи й він перестане тривожити. Чогось після тридцяти п’яти років він зникає й не з’являється тоді спокійно можна зажити. — бабця обійняла внучку та гладила по волоссі.

— Це так довго, а як ви влаштовували особисте життя? Я вже параноїк, чоловіків боюся як вогню.

— Просто не стріла того, з ким варто будувати майбутнє… — висловила думку баба Катя.

— А може, то наш цербер із ланцюгами постарався? — кинула шпильку у відповідь.

— Олю перестань дурниці нести. Ти вже доросла жінка і вправна відьма.

— Недовідьма. Лишилося провести консумацію. — скривилася та піднялася за столу.

— Це дрібниці. — посміхнулася бабця та давай на кухні чимось займатися.

— Та не в тридцять років.

— Сходи краще в місто розвійся, погода сьогодні чудова.

Оля важко видихнула та пішла до себе. Стала перед дзеркалом та зняла шарф. На її шиї красувався темний слід від демона, що колись намагався її вбити. Вона водила пальцями по його контурах. Раптом почулось: «вже скоро, зовсім скоро», хтось шепотів їй на вухо й чиєсь дихання відчула на своїй шкірі. Збентежена заозиралася довкола і вголос запиталася:

— Хто тут?

— Твоя доля…- знайомий голос відповів уже голосніше.

Вона різко повернулася й помітила в дзеркалі демона він стояв поруч. Вона злякалася й перечепилася за свої ноги та впала на підлогу й забилася головою і відключилася.