Глава 1 Логан

Повільно спускаюся сходами велетенського материного будинку, відчуваючи, як голова розколюється від похмілля. І якого біса мені вчора захотілося розлютити матір й привести сюди оце диво природи? Слідом за мною тупотить струнка білявка, яка щось шепоче про минулу ніч. Ніби я її пам’ятаю. От ранок я чудово пам’ятаю, і з задоволенням би поніжився ще в обіймах цієї доступної дівиці, але матуся… Чорти б її забрали! Не може, щоб щось не утнути. І треба ж було цьому тиранові у спідниці призначити зустріч з юристом саме сьогодні. Та ще й так рано.

– Гаразд, Вікторіє! Чи як там тебе? – повертаюся до блондинки обличчям. – Я зателефоную тобі пізніше. Не можна драконити мою матір, бо розгніваною вона може місця мокрого від тебе не залишити… А заодно і від мене…

– Любий, – шепоче дівчина, тягнучись до мене своїми рожевими вустами, – я чекатиму твого дзвінка! Ти точно зателефонуєш?

– Я ж сказав, – відрізаю. – І…

– Добре, – вона кидається до мене на шию й залишає палкий поцілунок на вустах. – Ти був неперевершений сьогодні вночі, коханий!  

Випроводивши цю силіконову красуню, проходжу до столової, де на чолі столу сидить матуся з розправленими плечима та гордо піднятою головою. Блуза кольору айворі з відкритим плечем робить її елегантною, стильною та доволі молодою. Вона тримає в долонях стакан апельсинового соку й роздратованим поглядом розглядає моє заспане обличчя.  

– Доброго ранку! – цілую матір в щоку. – Смачного!

А потім беру графин з соком і п’ю прямо з нього. Матуся стримується, але очі кидають блискавиці. Тож оглядає мене невдоволеним поглядом, міцно стиснувши тонкі вуста.  

– Твоя вчорашня вистава – це було щось! – фиркає вона. – Ти точна копія власного батька!

– Ага! – буркаю у відповідь, зручно вмостившись за столом. – Саме тому ти й народила від нього дитину, бо він був справжнім поганцем!  

– Бо не знала, що він поганець! – фиркає мати, вибираючи ложечкою жовток з яйця в металевій пашотниці.  

– Якби вибрала хлопця з хорошими генами, то й зі мною проблем було б менше…

Переді мною ставлять блюдо під ковпаком. Відкриваю кришку, вдихнувши аромат курячого бульйону. От за що я люблю кухаря матусі, так це за те, що він знає, коли мені зранку потрібно щось легке. Коли в тебе похмілля й тіло ніби не твоє, здається, що в цій тарілці твоє рятівне коло. 

– Багато ти розумієш, – шипить матуся. – Дивуюся, чого дідусь взагалі тобі відписав такий спадок…

– Тепер ти боїшся, що я випурхну з-під твого крила й почну витрачати власні кошти? – запитую, ледве впхавши в себе ложку супу. – І покорі та контролю прийде кінець?

Матуся дивиться на мене своїми блакитними, як два озера очима, піджавши тонкі губи. Між тоненькими смужками брів пролягає товста складка. А розкішні діаманти в декілька карат виблискують та переливаються у світлі сонця, яке зазирає в кімнату через вікно.

– А ти гадаєш, що я дозволю тобі тринькати спадок батька? – дивується вона, смішно піднявши брови. Ложечка застигає в повітрі. – Ти ж ніколи не міг розпоряджатися власними коштами. Тож забудь про самостійність. Тепер ти під моїм постійним контролем вдень і вночі…

– Невже в ліжко до мене заберешся? – жартую.

– Коли ти вже станеш дорослим? Я хоча б колись дочекаюся того часу, коли ти станеш відповідальним?

– Господи! Тільки не починай знову свої нотації, – роздратовано поглядаю на матір, яка невдоволено піджимає вуста. – Мені двадцять вісім років! Скільки ще ти вичитуватимеш мене, як маленького хлопчиська? Я втомився, мамо!

– А я не втомилася? – шипить вона. – Не втомилася від твоїх витівок? Інші у твоєму віці вже керують імперією моди, а ти…

– Ти ж сама виперла мене на третій день зі свого модного будинку, – вигукую у відповідь. – Сама не дала мені можливості проявити себе… І в мене є бізнес…

– О! Ти проявив себе, любий! – аж сплеснула руками мати. – Ти заліз в трусики ледве не до всіх моїх моделей. Навіть попри те, що я заборонила тобі наближатися до них.

– Ти так говориш, ніби я змушував їх до чогось…

– Припини, – стукнула вона кулаком по столі. А на шиї з’явилися червоні плями. – Негайно припини поводитися, як неандерталець!

Складаю руки на грудях і кидаю на матір розлючений погляд. І чого не залишився ночувати у власному будинку? Тоді б зранку не вислуховував нудні нотації власного тирана.

– Міс Сінклер, – з дверей виринає Добі. – Містер Доусон вже тут…

Поглядаю на годинник. А він спізнився. Це щось дивне. Зазвичай, Доусон не запізнюється.   

– Проведіть його до бібліотеки, – віддає наказ матір й переводить погляд на мене. – Ну, з богом, синку!

Запиваю соком й підводжуся. Не сказавши ні слова, прямую до бібліотеки. Матуся тупотить слідом. Невже навіть тут не може залишити мене самого? На стінах портрети моїх дідуся та бабусі, мами та мене. Дивлюся у свої блакитні, як у матері очі, й усміхаюся. Ну ось і все, Логане Сінклер! Скоро ти станеш одним з найбагатших людей Маямі. І тоді вже твоїй матусі не вдасться контролювати тебе! Низький уклін, дідусю! Ти просто неймовірний! Як втер матусі носика, а? Вона ледве зі стільця не впала, коли оголосили заповіт. Це просто потрібно було бачити.

Відчиняю велетенські дубові двері до бібліотеки, й пропустивши матуся вперед, проходжу слідом.

– Доброго ранку, міс Сінклер! – підводиться Доусон, поправляючи краватку. – Містере Сінклер!

– Ви спізнилися, Доусоне! – шиплю, спостерігаючи, як матуся елегантно опускається в крісло поряд з Доусоном. – І за цей час я мав вислуховувати матусині нотації!

Вона кидає на мене зневажливий погляд, але мовчить.

– З’явилася одна проблема, – виправдовується сивочолий юрист, протягуючи мені долоню.

– Які у вас можуть бути проблеми? – міцно потискаю руку чоловіка. – Хтось подав на розлучення та поділ майна?

– Не зовсім! – говорить Доусон, зручно влаштовуючись в кріслі. – Виявилося, що один мій клієнт одружений вже сім років…. А він, напевно, забув про це згадати…