Глава 2 Джулія

В залі засідань було багатолюдно. Не можу сказати, що я не раділа цьому. Сьогодні, нарешті, здійсниться моя найзаповітніша мрія. І я отримаю місце менеджера по туризму. Ось двоє молодих закоханих шепчуться поряд, ніжно тримаючись за руки, поки я поспішаю до дамської кімнати нашого офісу. Відчуваю, як важко стає на душі. Та я про таке можу лише мріяти. Я закохана у свою роботу, тому часу на стосунки з чоловіками катастрофічно не вистачає. І всі мої спроби влаштувати власне життя розбиваються, як хвилі об борт корабля ще на цукерко-букетному періоді відносин. Та це й зрозуміло! Кому сподобається, що я постійно лечу по першому виклику замовника і в спеку, і в холод, животію серед природи й вдень, і вночі, проводжу екскурсії, веду виснажливі переговори з власниками готелів, постійно сварюся з керівництвом, менеджерами, колегами, оскільки хочу, щоб мої маршрути вирізнялися оригінальністю, незвичністю та новизною. Тому інколи, навіть на перекус, часу не вистачає, не те, що на побачення. Я – звичайна дівчина й нічим не вирізняюся серед сотні жінок, які оточують мене. Хоча клієнти інколи залицяються до мене, та у мене правило: не заводити стосунки з тими, на кого працюю. Не можна змішувати роботу і задоволення. Інакше втратиш все, в що вклала скільки сил. Я вже й забула, яке на смак те задоволення. Отримавши освіту фахівця з туристичного обслуговування, вирішила взяти бика за рога. Ось тільки, щоб отримати місце під сонцем, потрібно щось принести в жертву. Я пожертвувала власним щастям. Та я не розчаровуюся. Ще встигну. Які мої роки?   

Востаннє оглянула своє зображення у дзеркалі. Підтерла розмазану туш й поправила довге каштанове волосся, єдину мою окрасу.  

– Ух! – в дамську кімнату увірвалася, як цунамі, моя подруга Ребека. – Ти чого тут так довго копошишся, Джул? Хочеш пропустити призначення століття?

– Йдемо вже! – усміхаюся, розгладжуючи складки на спідниці. – Звичайно, я не хочу запізнитися!

– Тоді швидше! До нових висот! – кидає Бекі. – Ти заслужила це місце, як ніхто інший! Я замовила столик в ресторанчику навпроти. Тож сьогодні будемо святкувати твоє призначення, люба!

Проходимо до конференц-залу й сідаємо на вільні місця. А слідом за нами проходить наш бос Майк Далтон.

– І так, любі колеги та друзі! – почав він, зупинившись перед довжелезним столом. – Настала найвирішальніша мить. Новим менеджером з туризму нашої величезної компанії стане… Вікторія Райт!

Що? Вікторія Райт? Це такий жарт? Він першим починає аплодувати, але навкруги настала така тиша, ніби всі одночасно вимерли. Сиджу й не зводжу очей з чоловіка, який щиро усміхається. І помічаю, як голови всіх присутніх повільно повертаються в мою сторону. Опускаю очі, щоб не бачити співчутливих поглядів колег. Ненавиджу, коли мене жаліють. І до цього часу ніяк не можу усвідомити те, про що він щойно сказав. Невже Вікторія отримала моє місце? Це ж нонсенс!

Та коли Вікторія підіймається, зробивши здивований вираз обличчя, чую перші оплески. Ось тепер я дійсно усвідомлюю, що на посаду менеджера таки призначили її. Повільно опускаю голову, стиснувши долоні в кулаки так, що нігті впиваються в ніжну шкіру.

– Вікторіє, ми сподіваємося ця посада допоможе тобі відкрити власний потенціал та чудові організаторські здібності, – усміхається Далтон. – Тож ми вітаємо тебе з призначенням і бажаємо тобі наснаги, терпіння та нових креативних ідей! Ти ще здивуєш нас, красунечко!   

Філ здивовано тупцяється на місці, стискаючи в руках букет троянд, який вони купили для мене. А я повільно підводжуся й проходжу до молодого колеги. Мовчки забираю букет й начіпляю на обличчя вимушену посмішку.

– Вікторіє, – говорю наскільки можливо спокійніше, – наш відділ хотів привітати тебе з цим призначенням. Й побажати побільше цікавих та нових проєктів, які організують потік туристів до дверей нашого агентства. Нехай справдять сподівання керівництва, бо ти варта того, щоб стати менеджером компанії…

З цими словами розвертаюся і прямую до дверей.

– Джул! Джуліє, зачекай! – кидає в спину Майк Далтон.

Та розмова з ним – це останнє, про що я зараз мрію. Тож просто виходжу в прочинені двері й чимчикую до ліфта. Та коли входжу всередину, Майк влітає слідом. Секунда. Двері зачиняються, й ми опиняємося в замкнутому приміщенні.

– Майку, не потрібно! – виставляю долоню перед собою. – Наказ видано, рішення оголошено, тож немає сенсу, щось пояснювати зараз. Це вже нічого не змінить, адже так?

– Джул, ти була зі мною від самого початку, – почав він. – І ми стали ледве не однією великою родиною. Та декілька днів тому, мені зателефонувала Анджела Сінклер. І почала розпитувати про тебе.

– Хто? – примружую очі, щоб зрозуміти, що він затіває. Яка в біса Анджела Сінклер? Ніколи про таку не чула.

– Це впливова власниця модного будинку «Анджела», – спокійно пояснює Майк. – І її цікавила ти!

– Жіночка вирішила зробити мене обличчям своєї компанії? – пробую пожартувати. А що маю робити в цій ситуації?

– Ні! – Майк набирає повні груди повітря. – Вона запропонувала вкласти кругленьку інвестицію за те, що ти не отримаєш цю посаду!

– Не зрозуміла? – оступаюся, впираючись спиною в стінку ліфта. – Що? Ти… вигадати щось правдоподібніше не міг?

– Це не вигадка, Джул, – хапає він мене за руку, коли ліфт зупиняється на першому поверсі. – Я говорю те, що відбулося насправді!

Усміхаюся йому прямо в обличчя, оскільки двері відчиняються й на порозі завмирає декілька людей, здивовано оглядаючи нас.

– Якась невідома Анджела… як ти там сказав… Сінклер?  Телефонує тобі, щоб втюхати кругленьку суму за те, що ти віддаси цю посаду іншій колезі? – вириваю руку з його чіпких пальців. – Ось тільки я не знаю цю власницю будинку моди. І поняття не маю, чим моя скромна персона могла зацікавити таку впливову особу! Тож може тобі просто дали взятку, щоб цю посаду отримала Вікторія Райт?

– Що ти несеш? – гаркає він, оскільки люди у дверях починають переглядатися один з одним. – Ти розумієш, в чому мене звинувачуєш?