Глава 4 Джулія

Я ледве стримуюся, щоб не накинутися на цього пихатого, зарозумілого та гонорового ідіота. Він реально думає, що буде жити в моєму будинку?

Підходжу ближче й скидаю його довгі ноги з мого журнального столика.

– Прибери ноги зі столу! – рявкаю так, що ті, хто мене знають, вже б давно зрозуміли, що я роздратована, розлючена та обурена його наглістю.

– Це так ти зустрічаєш коханого через сім років розлуки? – ще й знущається. Покидьок!

– Негайно підняв свої спокусливі сідниці й зник з моєї квартири, інакше я викличу поліцію, – переходжу в наступ, спостерігаючи за тим, як він спеціально повільно ставить келих з вином на столик й відкидається на спинку канапи, склавши руки на грудях.

– А ризикни! – насміхається. – І тоді подивимося, хто буде відповідати…

– Ну вже ж не я!

– Серйозно? – закидає ногу на ногу. – Платитимеш за хибний виклик. Бо в мене на руках документ, який підтверджую моє право перебувати з тобою в одній квартирі.

Стискаю кулаки, розуміючи, що поліція не втручатиметься в сімейні чвари. Якщо немає насилля, то вони устрявати між подружжям не стануть. Бісів Логан! Хіба мало мені його нестерпної матусі? Ще й він виносити мізки з’явився. Це ж як довго мені його терпіти доведеться? А може награється й поїде собі?

– Гаразд! – шиплю на нього. – У мене сьогодні був важкий день, тож зроби мені ласку – припини мене діставати. І до твоєї карми додасться великий жирний плюс!

Він усміхається. Та так мило, що хочеться роздряпати нігтями  його гарненьке обличчя.

– Підпиши документи про розлучення і я назавжди зникну з твого життя, – кидає він, підвівшись з канапи.

– Ага! – проходжу на кухню й мию долоні під краном. – Твоя матуся сплюндрувала мою мрію. І ви так швидко хочете отримати розлучення? Не підпишу! Не влаштую для твоєї матусі таке свято! Нехай власною отруйною слиною захлинеться!

– Я їй передам, – промовляє Логан, зайшовши за мною на кухню. – Я щасливий, що нарешті ми повечеряємо! Ти хоча б готувати вмієш?

– А з чого це ти взяв, що я готуватиму для тебе? – здивовано округлюю очі, озирнувшись до Сінклера. – Я тебе взагалі сюди не запрошувала, тож і годувати не зобов’язана!

- Люба, ти ж не залишиш власного чоловіка голодним? – закочує він очі. – Ти ж не хочеш…

– А це ідея! – перебиваю його. – Якщо це дозволить мені звільнитися від тебе в такий спосіб, то з задоволенням замордую тебе голодом, «коханий»!

Він усміхається та не зводить з мого обличчя загадкового погляду. А в цей час однією рукою витягує з кишені джинсів телефон. Крутить його між пальцями й щось там шукає. А я в цей час дістаю келих й наливаю собі вина.

– Добрий вечір! – чую його голос за спиною. – Можна замовити вечерю з доставкою? Так? Чудово! Тоді записуйте замовлення. Фуа-гра, сирний суп з креветками… Що? Тобто? А що у вас є в меню? Калала?

Дивлюся на Логана, який скривився так, ніби йому запропонували щось огидне. Він же, напевно, навіть назви такої в житті не чув. Оглядати його кислу фізіономію, приправляючи це все смачним винцем – це щось.

– Що таке калала? – підіймає він блакитні очі на мене, приклавши трубку до грудей.

– Суп з морепродуктів та м’яса, приправлений прянощами, травами та овочами, – відповідаю спокійно, допиваючи вино. – І замов саусе!

– А це що за дивина? – гидливо кривиться. – Сподіваюся, не якісь там бичачі яйця?

– Господи! – підводжуся, поставивши порожню склянку на стіл. – Це м’ясне асорті.

Кидаю на нього зневажливий погляд і прямую до ванної. Стягую з себе весь одяг і забираюся в душ. Теплі струмені води відновлюють сили та знімають втому. Відчуваю, що готова приготувати якийсь омлет для вечері. А потім забратися в ліжко й забути, нарешті, про цей жахливий день. Назавжди.  

Обгортаючись рушником, вибираюся з кабінки. І заклякаю на місці, миттєво запахуючи поли рушника, оскільки у дверях стоїть Логан. Він, обпершись одним плечем на одвірок, розглядає мене глузливим поглядом. Руки складені на грудях, темна футболка обтягує рельєфні м’язи, а обличчя не покидає посмішка. Він реально придурок? І як довго він тут стояв?

– Ти що тут робиш? – фиркаю на нього, обдавши роздратованим поглядом. – Нічого, що я в душі?

– Нічого! – усміхається. – Подякуй, що я стримався і не приєднався!

Закочую очі від його самовпевненості. Боже-боже! Це ж треба так себе любити та вірити у свою «королівську» досконалість?

– Вибачте, що приймаю вашу козлину величність в одному рушникові, – промовляю, зробивши реверанс. – Ви чогось хотіли, ваша монархічна величносте? 

– Вечеря готова! – його чуттєві вуста розпливаються в чарівній посмішці, від якої, напевно, відтануло б серце не однієї красуні. – Прошу до столу!

– Спокою не дають подружні обов’язки? – усміхаюся у відповідь.

– Ну ти ж сказала, кохана, що в тебе важкий день, тож я вирішив тебе здивувати! – промовляє Логан таким чарівним солоденьким голосочком, від якого стає ще огидніше. А оскільки його погляд повільно, то опускається до кінчиків пальців на ногах, то підіймається аж до лоба, відчуваю, що стою оголеною перед цим Казановою. А його погляд все блукає моїми принадами.

– Припини мене розглядати, як якийсь кусень м’яса! – кидаю йому, викручуючи вологе волосся.

– Я ж говорив тобі, що хочу їсти!

– Я не твоя вечеря!

– А було б непогано! – усміхається, відштовхнувшись від одвірка.

– Вийди звідси! – наказую, відчуваючи, що розмова прямує не в тому напрямку. – І наступного разу, будь ласкавий, стукати!

– Ти знущаєшся? – запитує він. – Я маю стукати перед тим, як зайти до ванної власної дружини? А дозволу, щоб забратися в наше подружнє ліжко, запитувати бува не потрібно?

– Вийди негайно! – аж верещу я, хапаючи перше, що потрапило під руку й жбурляючи в нього. Він регоче й миттєво зникає за дверима, швидко їх захряснувши. А я спостерігаю, як рідке мило цілує дерев’яні двері й падає на землю, утворивши невеличку калюжу перед входом до ванної. Господи, дай мені сили витримати оце все! Це ж треба? Пів години в закритому приміщені з… чоловіком, а він вже дратує мене, зводить з розуму й змушує втрачати терпіння та самовладання.