Частина перша. Хто ти така

            - Ми домовлялися про зустріч.

            - Шефа вже нема в офісі. Дзвоніть.

            - Телефон вимкнено.

            - Значить, він на зустрічі.

            - Але ми домовлялися про зустріч! Саме на цю годину!

            - Дзвоніть.

            Лора вже готова була назвати Чернігів першим містом в Україні, де успішно тестують робота-секретарку. Закладена програма має певний вербальний набір, який андроїд застосовує в заданій послідовності. Жінка за столиком дуже мало нагадувала живу людину з усіма притаманними їй емоціями.

            - Може, краще ви наберіть шефа? – запропонувала Лора. – Напевне на ваш дзвінок Ігор Олегович відповість швидше. Скажіть, що на нього чекає Лариса Кочубей. Вона спеціально приїхала з Києва, і в неї дуже мало часу.

            - До пана Ярового приїздять із Варшави, - секретарка кліпнула круглими безбарвними очима.

            - Рада за нього. То й що?

            - Нічого. Для Ігоря Олеговича не має значення, хто і звідки до нього приїхав.

            - Тобто, ваш шеф так поводиться з усіма відвідувачами?

            - У нього ділова зустріч.

            - Я теж приїхала не на інтимне побачення, - Лора починала втрачати терпець.

            - А я не керую його справами. Я ось, документами займаюся, - жінка показала на стосик роздрукованих аркушів. – У мене своя ділянка роботи.

            - І все ж таки я попрошу вас набрати шефа.

            Лорі часто доводилося вмикати тон, який змушував упертих й не надто контактних розуміти, з ким має справу. Навіть якщо ти вдягнулася підкреслено просто, джинси-светрик-кросівки-куртка, інтонації виказували природу. Ту саму, дику й не надто симпатичну, контактів із якою бажано уникати. Це, з Лориного досвіду, розуміли навіть, молоденькі дівчатка. Не кажучи про досвідчених дорослих жінок, на кшталт її нової знайомої.

             Секретарка зітхнула так голосно, як змогла. Вклавши в зітхання всю особисту неприязнь до київських візитерів, які бачать себе пупами Землі й думають – заради них треба кидати невідкладні справи. Демонструючи, як їй все набридло і водночас – на неї як сядеш, так і злізеш, жінка набрала потрібний номер, повернула телефон екраном до гості. Виклик пішов, та замість гудків почулося стандартне: абонент не може прийняти дзвінок.

            - У пана Ярового навряд один номер, - Лора не збиралася здаватися.

            - То дзвоніть на інший, - парирувала жінка.

            - Гаразд. Я напишу повідомлення йому на вайбер. Продублюю на месенджер.

            - Можу допомогти?

            - Дякую. Ви дуже віддані своєму шефу.

            Більше Лору в офісі Ігоря Ярового нічого не затримувало.

            На вулиці махнула Соколу, аби чекав, і той прогнозовано знизав плечима. За що вона й цінувала, якщо не сказати – любила саме цього водія. Богдан здебільшого мовчав, не починав дискусій, взагалі мало говорив. З нього неможливо було витягнути двох речень, хіба Сокіл сам захоче щось сказати, про щось попередити, від чогось застерегти.

Втім, цей сорокарічний батько трьох дітей знав ціну собі й тим, з ким мав справу. Чудово розумів, коли його хочуть слухати. Ніколи на пам`яті Лори не ліз із своїми порадами й точно знав, коли його думка може когось зацікавити.

            Не базікав під руку – так називається.

            У штаті числилося троє постійних водіїв, які одночасно могли й мали право виконувати роботу охоронця. Лора не водила машину, після загибелі чоловіка й всього, що сталося потому, попросила продати його «опель» чимшвидше й не торгуватися. Гайдук, її безпосередній начальник, закріпив за новим консультантом транспорт. Але для поїздок містом та заміських відряджень Лора могла брати тільки вільне на той момент авто. Покатавшись перших півтора місяці з кожним із трьох водіїв, вона попросила Гайдука зробити виняток: якщо можливо, закріпити за нею на постійно Богдана Соколовського, якого всі знайомі давно скоротили до Сокола й той не заперечував. Пояснила причини.

Й додала дуже важливу: він теж воював.

Їй пішли назустріч. Благо начальнику служби безпеки банку «Омега» не треба нічого ні з ким узгоджувати, коли йдеться про внутрішні рішення. Данило Гайдук узагалі робив чимало винятків, коли йшлося про Ларису Кочубей.