2.

            Їхали недовго, за київськими мірками – взагалі поряд.

            Лора потрапила до Чернігова вперше, хай до старовинного міста якихось дві години від Києва. Вона взагалі від природи була домосідкою. Колись давно родина мала дачу, будиночок без зручностей на шести сотках під Києвом. На літо дівчинку вивозили туди й лишали під наглядом тоді ще живої й жвавої бабусі. Потім, школяркою, Лора почала капризувати, бо на дачі ставало чим далі, там нудніше – сама з собою гратися не вміла й не хотіла, а дітей в селищі ставало дедалі менше. До того ж померла бабуся, не стало кому доглядати невеличкий городець і садок. Батьки попри все трималися за ділянку, куплену свого часу з величезним трудом.

Крапку на дачній історії родини Кочубеїв поставила транспортна проблема. Рейсові автобуси від середини дев`яностих перестали ходити в той бік, а поява маршруток питання не вирішило: їхній дачний анклав розмістився далеченько від великої траси, завертати туди водіям стало невигідно, пасажирів небагато.

Тож Кочубеї продали ділянку, а Лора кілька років змушена була їздити по різних літніх таборах. Батьки вважали це оздоровленням. Сама ж дівчина – нестерпною мукою, що складалася з життям за чужим розкладом, харчуванням, яке не можна обирати, й таким самим спілкуванням. До всього дівчинку гнітило спання вдесятьох у одній кімнаті. А боротьба з проникненням серед ночі хлопчиків з метою налякати й нічні вилазки у відповідь не належали до її пріоритетних розваг.

Через те будь-який виїзд за межі Києва вона з підліткового віку почала сприймати як вихід із зони комфорту. Звичайно, Лорі хотілося розширити уявлення про Україну і світ. Але коли вчилася на юридичному, влітку їздила хіба в Крим з тими компаніями, якими хотіла. Потім почалася служба, були відрядження, проте – недалеко й нечисленні. Як одружилася, раз була з чоловіком у Львові, раз – десь на базі в Карпатах, раз – у Празі, перша й поки остання закордонна поїздка.

Може, були б інші.

Непевне були б.

Війна…

Лора була не від того, аби подивитися нове для неї місто. Проте в чужому, незнайомому для себе міському середовищі досі відчувала незрозумілий дискомфорт. Боротися з цим треба, інакше біда, у свої тридцять чотири справді почуватиме себе багато в чому обмеженою, штучно обмеженою людиною. Свою натуру Лариса Кочубей останнім часом дуже не любила. Подумки конфліктувала сама з собою. Звідси – бажання радикально змінитися. Вибити, як кажуть, клин клином.

Ось чому не опиралася відрядженням.

Навіть вітала їх, якщо недалеко й не треба ночувати десь, крім удома.

Хіба що була проти, що Гайдук жаліє, вирішувати доручаючи марудні, але загалом не складні справи.

Як ось ця.

Сокіл вийшов разом із Лорою. Вона кинула на водія запитальний погляд. У відповідь Богдан красномовно кивнув на обнесену парканом споруду, і Лора зрозуміла: старий різьблений будинок навіть при денному світлі виглядав похмуро й таїв приховану загрозу. З такими домами вона сама мале не дуже добрі асоціації. За п`ять років попередньої служби часто, частіше, ніж хотілося, бувала в подібних місцях, оглядаючи трупи. Тож інакших думок, ніж про лихо й смерть, покинуті будинки не навіювали.

Зелений будівельний паркан щедро обмалювали графіті вперемішку з освідченням комусь у коханні, матюкливими фразами й повідомленнями про місце наркотичних закладок. Лора й Сокіл обійшли паркан по периметру. Дірку збоку побачили відразу, відтак заходити на територію не спішили. Лора поки не могла пояснити, для чого попросила привезти її сюди, адже фотографій поки що було цілком досить. Наочні оглядини нічого не додавали. Але треба вбити час, тож глянути на предмет суперечок зблизька навряд зайве.

- Ви хто? – почулося раптом позаду.

Розвернувшись на вигук, Лора побачила високу жилаву жінку в рожевій куртці. Краї сягали колін й перетікали в чорні, погано прасовані й заляпані знизу плямами багнюки штани. Чобітки підібрані їм у тон й так само забрьохані.

Жінка не надто переймалася зовнішнім виглядом, і Лора списала це на загальне неприємне враження від неї. Вродливою, навіть просто привабливою жінку назвати не можна. Проте варто дати їй шанс привести в порядок одяг, зачіску, накласти трохи косметики – зовнішність уже не переважатиме. Навпаки, її можна буде назвати цікавою, хай не красивою в звичному розумінні цього слова.

- А ви? – нічого іншого в Лори не знайшлося.

- Відповідаєте питанням на питання, - дорікнула жінка. – Машина ваша? Ваша. Номери київські.

- Київські. Щось не так?

- Дивлячись, хто ви, - жінка повернулася до початку розмови. – Хоча… не місцевим пробачається. Все одно мушу попередити.

- Ми тільки познайомилися, а ви вже говорите загадками.

- Ми ще не познайомилися, - завважила жінка.

- Лариса, - вона простягнула візитку. – Мій колега Богдан.

Тонкі пальці з нігтями без натяку на манікюр взяли картку за край.

- Банк «Омега», консультант. Мені не треба консультацій, пані Кочубей.

- А в мене… Тобто, в нас із вами нема жодних справ.

- Здається, вже є, - цупкий прямокутник зник у кишені куртки. – Ви ж приїхали руйнувати пам`ятку історії та архітектури. Спробуйте – і матимете справу зі мною. Тетяна Помічна, громадська активістка.

- Приємно.

- Навряд, - відрізала Тетяна. – Бо ви ще не знаєте, з чим зв`язалися.

- Бачу. З активною громадянкою, - Лора посміхнулася, підморгнула Соколу.

- Не розумієте, - зітхнула Помічна. – Я сказала не з ким, а з чим. Могла б попередити – зробити щось із цим будинком ви зможете тільки через мій труп. Аби не навпаки.