Розділ 9

Коли ми з Деяном вийшли до невеличкої печери, сонце вже фактично зникло з обрію. З кожним кроком сил ставало все менше та менше, проте ми вперто та наполегливо рухалися вперед, підтримуючи одне одного. Ми пройшли стільки випробувань, що зараз не могли дозволити собі здатися.

Перед входом до печери знаходилась таємнича постать. Її риси практично неможливо було роздивитись через густий темно-синій туман, що повністю огортав її.

— Вітаю вас, прибульці, — звернулася до нас постать.

Моє волосся стало дибки. Ще ніколи в житті я не чула подібного голосу. Абсолютно ніяк можна було зрозуміти стать чи вік цієї істоти.

— Хто Ви? — запитав Деян, не приховуючи свого остраху.

Зізнатися, мене також цікавило це питання, от тільки я б сформувала його трохи інакше. Очевидно, що займенник «хто» тут не підходив, варто було б запитати «Що Ви?».

— Я Хранитель. Моя місія — стерегти магічне джерело, що дарує позбавлення від прокляття будь-якого роду. Я можу дозволити вам отримати те, що ви так сильно бажаєте, якщо буде заплачена ціна.

Ми з Деяном перезирнулися. Ці слова не віщували абсолютно нічого хорошого.

— Яка ціна? — запитала я, хоча вже здогадувалася, що відповідь мені дуже сильно не сподобається.

— Людське життя.

Почувши ці слова, я ахнула.

— Ні! — викрикнув Деян і стрімко кинувся на Хранителя, навіть незважаючи на поранену ногу.

Проте йому не вдалося навіть наблизитися до нього. Коли відстань між ними становила близько двох метрів, Деяна якимось магічним чином відкинуло назад, так що хлопець важко впав на землю. Він зробив спробу підвестися на ноги, але марно.

Я ж усе дивилася то на Деяна, то на Хранителя, а подумки наважувалася на найважливіше рішення у своєму житті.

Я повинна була це зробити. Повинна була пожертвувати всім, навіть власним життям, аби лише мій коханий і брат мали шанс стати щасливими. До того ж, смерть не лякала мене. Її ніхто не міг уникнути, а так я ще й зроблю це недаремно.

— Деяне, благаю, достав цю воду Маркові, — тремтячим голосом звернулася я до хлопця, який за останні кілька тижнів став для мене фактично найближчою у житті людиною. — Він не повинен потерпати від цього прокляття. І ти також. Ви обидва заслуговуєте на щасливе життя.

Це були мої останні слова. Промовивши їх, я зі сльозами на очах дістала мисливський ніж і проштрикнула ним власне серце.