Розділ 8

Через кілька тижнів ми нарешті прибули до незвіданих земель.

Увесь цей час ми з Деяном не витрачали даремно, а активно пізнавали одне одного. Як морально, так і морально.

З кожним днем я закохувалася усе більше. І, чесно, це лякало мене, зважаючи на прокляття, що нависало наді мною, як грозова хмара, що буквально несе смерть. Щоночі я з криком прокидалася через нічні жахіття, у яких бачила смерть Деяна, і благала вищі сили, щоб нам усе-таки вдалося добути ту магічну воду, що врятує йому життя.

— Що ти робиш?

Я кинула на Деяна лише швидкий погляд.

— Шукаю свій ніж, бо вважаю, що йти беззбройною на незвідані землі, повною дурістю. Ти часом його не бачив?

— Думаю, тобі варто залишитися на кораблі.

— Що?! — обурено перепитала я, тепер уже повністю відірвавшись від пошуків своєї зброї.

— Не варто тобі туди йти. Це надто небезпечно.

— Так, це небезпечно, я знаю. Невідомо, що чигає у цих краях, але, очевидно, що краще стикнутися з ними разом, ніж по одному. Так буде більше шансів на те, щоб залишитися в живих.

Деян підійшов до мене та провів рукою по світлому волоссі, що хвилями спадало на плечі.

— Я просто так сильно боюсь втратити тебе, — зізнався він.

У відповідь я поцілувала його. Хотілося пообіцяти, що я завжди буду поруч з ним і що зі мною все буде добре, але я знала, що аж ніяк не можу гарантувати цього.

***

Не встигла я зробити й кількох кроків на суші, як у голові сильно запаморочилося. Я гойднулася, ледве втримавшись на ногах. Крім того, з’явилася страшенна нудота.

Поглянувши на Деяна, я зрозуміла, що він почував себе так само погано, як і я. Очевидно, це незвідані землі так впливали на наші організми.

— Ти все ще можеш повернутися на корабель, — сказав мені Деян.

У відповідь я лишень похитала головою, про що майже одразу пошкодувала, оскільки від цього руху посилилася нудота.

Через кілька хвилин стало трішечки краще, тож ми рушили у густий ліс.

Я з дитинства багато часу проводила на природі, тож з упевненістю могла сказати, що з цими краями було щось не так. Спершу мені не вдавалося збагнути, що саме, але врешті-решт я зрозуміла. У цьому лісі не було ніяких тварин. Ні пташок, ні комах…

Здригнувшись, я міцніше стиснула у руці свій ніж.

***

Ми з Деяном йшли вже близько години, коли почулося пронизливе ревіння. І істота, що була його джерелом, очевидно, знаходилася дуже-дуже близько. Ми встигли тільки перезирнутися, коли з-за дерев з’явилася страшенна величезна істота, чимось схожа на ведмедя, але з гострими іклами, як у вовка.

Від страху мене наче паралізувала. Я нажахано втупилась у монстра, не здатна навіть порухатися.

Зате Деян не розгубився. Хлопець дістав з піхов шаблю і відважно ринувся у бій з небезпечним звіром.

— Зоре, тікай!

Крик Деяна вивів мене зі стану оціпеніння. Знову опанувавши своє тіло, я чкурнула геть від того страховиська. Я бігла лісовим шляхом, ухиляючись від чисельного гілля, і відчувала сором за те, що виявилась такою слабкою боягузкою, що не змогла вступити в бій з монстром, а також сильний страх за Деяна. Чи зможе він впоратися з чудовиськом?

Невдовзі я настільки втомилась, що змушена була зупинитись. Сівши прямо на землю та притулившись до стовбура старої сосни, я все думала про Деяна. Я така боягузка! Казала, що потрібно триматися разом, а сама що? Покинула його одного в біді!

Я підхопилася на ноги з непохитним наміром повернутися до Деяна, коли раптом, наче грім серед ясного неба, почула голос мами.

Вона кликала мене. Казала, що сумує за мною. Просила піти до неї. І я пішла. Пішла, бо понад усе на світі в той момент хотіла опинитися поруч з мамою та обійняти її.

— Іди до мене, Зоренько!

— Іду, мамо!

Я йшла, згадуючи її добру чарівну усмішку. Скоро я знову її побачу…

Несподівано я зупинилася та схопилася за голову. Було неймовірно важко зібрати думки до купи, оскільки вони все плуталися між собою та не хотіли піддаватися порядку. Але врешті-решт я змогла розставити все на свої місця.

Моя мама померла в мене на очах. І як би сумно та боляче це не було, але її не повернути.

Тож я точно не могла чути її голос. Це було просто марення.

Опустивши погляд, я жахнулась, оскільки виявилось, що стояла прямо над прірвою. Один крок — і я б точно вже втратила життя. Ох, вчасно ж я прийшла до тями.

Роззирнувшись, я зрозуміла, що взагалі не розумію, де знаходжусь. Паніка почала поринати мене, але я змусила себе заспокоїтися. Не можна було дозволяти собі слабкість. Я мусила бути сильною, щоб возз’єднатися з Деяном і знайти магічне джерело.

Несподівано згадалося, як під час однієї з розмов хлопець висунув теорію, що хтось з моїх предків був ельфом. Я не знала, чи це було правдою, але якщо справді так, то я могла мати видатну інтуїцію, якою так славляться ці істоти.

Не маючи іншого вибору, я навмання обрала напрям і рушила ним. Чесно, я не вірила, що ця затія виявиться вдалою, аж доки не побачила Деяна.

Його права нога була сильно пошкоджена. Хлопець йшов, дуже сильно шкультигаючи і спираючись на якусь палицю. Але для мене найважливішим було те, що він був живим.

— Деяне! — радісно викрикнула я та кинулась його цілувати.

Хлопець міцно притиснув мене до себе та почав палко цілувати у відповідь. Ми обидва все ніяк не могли нарадітися щасливому возз’єднанню. Коли ж нам врешті вдалося відлипнути один від одного, я запитала:

— Готовий рухатися далі?

Деян кивнув, ні на секунду не завагавшись. Незважаючи на сильне пошкодження ноги, він усе ще горів бажання продовжувати шлях. Мої почуття були аналогічними.