Прокляття діаманту

Глава 4. Іскра надії

Глава 4. Іскра надії

 

«Чи багато потрібно

для щастя?.. Іскра надії».

Невідомий автор

 

***

Зайшовши до квартири, ми з Сонею пішли разом готувати собі обід. Подруга хотіла щось швидко приготувати та піти в парк і там пообідати та влаштувати собі, так би мовити, обід на свіжому повітрі. Я підтримала її ідею. Адже несамовито люблю природу. Зливаючись разом з нею, забуваю про всі свої негаразди, проблеми, милуюся різнобарвною красою та думаю про все на світі й ні про що водночас.

Ми зробили сандвічі й налили чаю в термос та, взявши провіант із собою, пішли до парку.

На свіжому повітрі набагато краще обідати. Ми сиділи на лавці та їли, але Соня не вгавала навіть під час поїдання їжі. Постійно розповідала мені історії, що сьогодні повідала від продавців, у яких купувала свої хвалені статуетки. Пташка-говорун все говорила й говорила. Але я її майже не слухала.

Я дивилася в далечінь і думала про свою нову каблучку та чи дійсно вона принесе мені надію. Інколи для щастя так мало треба… всього одна іскорка надії… надія на те, що все буде добре. Що все буде не так, як зараз.

Несподівано біля одного дерева я помітила постать чоловіка. Але чомусь вона була не чіткою, а ніби розмитою. Я вдивлялася, примружувала очі, сподівалася, що це мені не ввижається. Та я дійсно його бачила. Високого, гарного, чорнявого, статного, але чомусь такого сумного чоловіка. Ніби він вічність страждає. Так само як і я.

В його очах був один біль і страждання. Що ж у нього такого сталося, що він такий сумний? Його тужливі очі дивилися прямо і я впевнена, що вони були спрямовані саме на мене. Та мене від споглядання на цього чоловіка відірвала Соня.

– Настасю! – гукає мене подруга.

Щось, здається, я задумалась і геть про неї забула. Струснула головою та знову подивилася туди, де ще мить тому бачила незнайомого чоловіка. Та його там вже не було.

– Що? – перевела погляд на Соню.

– Я вже пів години тобі розповідаю історію статуетки Будди. Ти її хоч слухала?

Боже мій, що ж там такого цікавого, що я геть не чула розповіді?

– Ні, вибач. Я задумалась, тому й прослухала. То що ти там говорила?

– Ой, Настасю, коли ж ти вже вийдеш зі своєї депресії? Я тебе розважаю як можу, а тобі хоч би що! Ти ж мене зовсім не слухаєш! – докоряла вона.

Я нічого не відповіла на її слова, бо мені немає чого сказати. Подруга має рацію, потрібно виходити з цього стану. Та як? Якби ж була в мене чарівна паличка, яка б миттю розсіяла моє розчарування, а з нею разом і депресію. Було б добре. Та шкода, що я не тільки не маю тієї чарівної палички, а ще й не вірю в таку чудодійну магію.

– Так от, – продовжила подруга, – говорять, що статуетку Будди можна тричі погладити й вона здійснить твоє заповітне бажання.

Я здивовано підійняла брови. А ось і чарівна паличка знайшлась! Може, спробувати? Я хмикнула на це та засміялася, чим викликала обурення дівчини.

– Ох, Соню, ти хоч мене насмішила, – продовжую реготати. – Спробуй ти перша. Якщо в тебе здійсниться твоє бажання, то я обов’язково погладжу твою статуетку, щоб і моє здійснилось.

– Ти як завжди в це не віриш, – сердиться подруга. – От якби сталася з тобою така незвичайна ситуація, щоб ти повірила в магію, – Соня замріяно підійняла очі до неба, – тоді б ти була згодна зі мною.

– Обережніше зі словами, – попередила її, – бо може, в тебе в сумочці є твоя чарівна статуетка й це бажання зараз же здійсниться.

Ми розсміялися з нею разом.

Доївши свій обід, ми почимчикували додому. Та з моїх думок все не виходила та постать чоловіка. Я обернулася назад і думала, що, можливо, ще раз побачу, але його ніде не було.

Вже почало вечоріти. Я сіла на підвіконня й дивилася у вікно. Розглядаючи вечірній краєвид міста, думала про своє. Хтось комусь сигналить, хтось кудись поспішає, хтось когось чекає... А мені немає до кого поспішати. Я сама. Звісно, з подругою, та вона ж не замінить мені родину, яку я хотіла створити.

Я взяла цю надзвичайно гарну каблучку й замилувалася нею. Блакитний камінь діаманту переливається й так притягує своєю красою, що починаєш вірити в те, що він і справді може дати надію. Надію на кохання, щастя, спокій.

Зараз я зневірена в усьому. Мене зрадив коханий чоловік, і я собі пообіцяла, що більше не покохаю. Просто поклялася, що більше жодному чоловіку не повірю й не довірюся.

Та вже й не можу вірити. Мій колишній був разом зі мною та іншою. Ми хотіли одружитися й разом створити родину. Я сліпо вірила йому, кохала. Не хотіла розуміти, коли мені почали знайомі розповідати, що він зраджує. Навіщо довіряти чужим людям і не вірити коханій людині? Адже так багато існує людей, які хочуть зруйнувати твоє щастя. Саме так я і думала, вже бувши обманутою. Але в мене був саме той випадок, коли потрібно зняти «рожеві окуляри» та повірити чужим людям. Іноді й чужі бажають тобі щастя.

Та я побачила зраду на власні очі. От так просто в нашій квартирі й у нашому ліжку він розважався з іншою. Вирішила не гаяти ні хвилини та зібрала всі свої речі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше