Глава 6. Душевна порожнеча

Глава 6. Душевна порожнеча

«Де вмирає надія, там

виникає порожнеча».

Леонардо да Вінчі

***

До ранку так і не змогла більше заснути. Все крутилася з боку на бік. Потім довго дивилася у вікно. Бачила, як світає та сходить сонечко. Таки піднялася з ліжка, бо більше не побачити мені сьогодні спокійних снів.

Вийшла на балкон і замилувалася красою літнього ранку. Сьогодні надзвичайно красивий схід сонця. Це диво – бачити світанок, який, торкаючись промінням до землі, приносить новий день у згасаючому світлі міських ліхтарів, у перших звуках наших вулиць. Земля пробуджується від сну та починає своє життя у новому дні.

Раніше я не бачила такої краси. Чи, можливо, просто не помічала через сіру буденність? Інколи через звичайні внутрішні проблеми ми не помічаємо головного – того, що життя прекрасне. В усьому.

Подивившись годину на вранішню природну красу, я вирішила піти на кухню та приготувати нам із Сонею сніданок, поки подруга ще спить.

Готуючи каву й омлет із беконом та овочами, я почула як Соня прокинулася й одразу прийшла на запах сніданку.

– Ммм… Смакота яка, – промуркотіла ще сонна подруга.

Вона така смішна, що аж почала уплітати сніданок за дві щоки. Я з неї лише сміялася. Але було приємно від того, що хтось так любить те, що ти готуєш. Навіть дякувати не треба, адже по людині й так видно, що їй смакує.

– Соню, та не спіши ти так, – попередила її. – За тобою ж ніхто не женеться.

– Ага, не женеться, та просто більше немає такого апетитного омлету, – ніби з докором промовила, чим викликала в мене ще один приступ сміху.

– Тю, дурненька, як нема? А он у пательні, що то таке? Хіба не омлет? – питаю та продовжую сміятися.

Сонька дуже мила дівчина й повністю відкрита, щира. Вона завжди в мене викликала такий сміх своєю ненаситністю до моїх смаколиків. А я дуже любила її радувати смачненьким. А кого ж іще мені радувати як не подругу? Більше немає кого.

– Справді? Ще хочу, – з таким захватом промовила подруга та пішла ще набирати собі порцію.

– Я бачу, в тебе скажений апетит зранку, – зауважила, на що та тільки хмикнула.

– От якби ти не готувала так смачно, то й не було б у мене такого апетиту, – промовила з ноткою дорікання.

Я нічого не відповіла. Покрутила головою та продовжила пити свою каву й думати про сон. Щось мені моторошно від нього на душі. І не покидають мою голову дивні думки щодо цього.

– Настасю, а чому це ти так рано сьогодні піднялася? – здивовано запитала мене, піднявши брови. – Сьогодні ж вихідний і зараз тільки восьма ранку.

– Я не спала півночі, – сумно відповіла.

Не знаю як розказати подрузі про свій чудернацький сон. Вона ж мене одразу до ворожки поведе розгадувати його та дізнаватися, що він означає. Ще цього мені тільки й не вистачало. І так почалися відбуватися зі мною дивні речі.

– Чому? Що сталося, дорогенька? – Соня відклала виделку з пустою тарілкою та зацікавлено подивилася на мене.

Подруга помітила мій стривожений стан. Вона завжди відчуває, що мені недобре, тому й хвилюється. Яке це диво мати таку подругу!

– Навіть не знаю, як розповісти. Сьогодні… – почала, але замовкла.

Та як сказати подрузі, що я уві сні бачила свого судженого? Я не знаю, як вона до цього віднесеться. Або ще гірше, посміється та скаже, що я божевільна чи несповна розуму. Адже того, що відбувається зі мною, не буває в реальному житті. Я точно себе відчуваю божевільною.

– Розповідай, як є. Ти ж знаєш, що можеш мені довірити все, що в тебе на душі.

– Та знаю, звісно, – посміхнулася їй.

Та все ж нелегко розкрити свою душу, тим більше, якщо  там порожнеча, яка тягнеться вже пів року.

– Добре. Тож говори. Поділись зі мною, – подруга так просить, що я не можу встояти.

Набравшись сміливості, я все-таки почала свою розповідь. Важко було говорити, тим паче про такі нереально-фантастичні речі.

– Сьогодні вночі мені наснився дивний сон. Уві сні я збиралася на побачення з чоловіком, якого ніколи не бачила. Але впевнена, що він прекрасний, що він – моя мрія. І, коли я повернулася до шафи, щоб подивитися на себе у дзеркалі, я побачила … – запнулася, не знаючи, як казати далі.

– Що ти побачила? – Сонька аж рота відкрила, так заслухалася мене.

– Його, – відповіла.

– Кого його? – покрутила головою, не розуміючи мене.

Та я й сама себе не розумію.

– Судженого мого, – тихо відповіла, очікуючи бурхливу реакцію подруги. Але вона тільки мовчала, округливши свої очі та здійнявши брови догори.

– Ти впевнена? Тобто, я маю на увазі, ти його колись бачила? Звідки знаєш, що він – твій суджений?

Почався потік питань, на які я майже цілу ніч намагалася знайти відповіді. Та не знайшла жодної.