Глава 18. Мій коханий

Глава 18. Мій коханий

«Коли кохання не є божевіллям,

це не є коханням».

Педро Кальдерон де ла Барка

***

Опівночі я знову чекала його. Вірила, що прийде. І він прийшов… Мій коханий… Чоловік, якого боюсь і кохаю водночас…

Я вірю, він ні в чому не винен. Ні в купі тих смертей невинних жінок, ні в нашому спільному проклятті, ні в чому іншому. Ми – заручники ситуації й тільки разом зможемо подолати ці кайдани прокляття діаманту та зробити його своєю надією.

– Коханий… – кажу йому, а по щоках сльози покотилися горошинами.

Так складно було вичавити із себе це слово. Проте я змогла. Змогла покохати його щиро, віддано, сильно.

Я, мабуть, і справді збожеволіла… тільки не від нього, а без нього…

Нехай моє кохання – це божевілля, але у цьому божевіллі скільки кохання, що ніхто не може стільки побачити й відчути.

Мить чоловік дивиться на мене, а потім на його обличчі починає сяяти чарівна посмішка, вже моя улюблена. Генрі повільно підходить до мене, матеріалізуючись в цей час. Я помічаю як його тіло сяє із середини. Враз це сяйво десь зникає і чоловік стає переді мною із плоті та крові.

– Я навіки твій… – говорить мені такі бажані слова, про які я мріяти ніколи не переставала та завжди хотіла почути. І ось почула. Від мого бажаного чоловіка, від моєї істинної пари, від кохання всього мого життя…

Поруч із ним я щаслива, вільна та спокійна. Він завжди буде тільки мій. Завжди буде мене кохати. А більше нічого й не потрібно…

– Ти змогла… – бере моє обличчя у свої гарячі долоні й промовляє, – зрозуміла все, що без кохання нам із тобою нікуди не дітися, та покохала мене. Я вдячний тобі за це.

Посміхається й вустами й очима водночас. Справді бачу, що вдячний. В його очах помічаю іскорки любові й ніжності до мене, а в руках відчуваю тепло й турботу.

Закриваю очі й посміхаюсь від таких приємних емоцій, що враз нахлинули на мене хвилею ейфорії. Як же я мріяла, що мене хтось так кохав!

Накриваю його руки своїми. Відчуваю легке тремтіння чоловічих рук. Стискую їх від емоцій та страху, що це може колись зупинитися… обірватися на такій приємній, чутливій ноті. Стиснувши його кисті трішки сильніше, відчула його пульс… То невже ми справилися? Невже ми змогли це зробити? Покохали одне одного та зруйнували те чортове прокляття?

– Не треба мені подяки, – відповідаю коханому, – я швидше це для себе зробила. Відьма говорила, що моє життя висить на волосинці, і якщо я тебе не покохаю, то загину, – сумно зітхнула та опустила голову, яка була ще в його руках. – Це швидше мій обов’язок перед самою собою.

Чи то лукавлю, чи говорю правду, та все одно я покохала… Яка вже різниця? Чи можуть бути причини для кохання? Ні, їх не існує. Просто кохаєш та й усе.

– Знову ці відьми… – чомусь хвиля гніву пробігла в очах мого коханого.

Чоловік відпустив моє обличчя, важко зітхнув і сів на моє ліжко. Я сіла поруч із ним.

– Що не так? – намагаюся зрозуміти його, відчути, чому він гнівається.

Легко доторкнулася його плеча, докладаючи сил зняти його сум.

– Я неодноразово пробував зупинити тебе, щоб ти не їхала до тієї клятої відьми разом із подругою, – підняв на мене свої сумні очі.

Я пригадала як ми із Сонею хотіли знайти рішення мого дивного стану та всіляких хвороб, що накотили на мене, та їхали до відьми. Дорогою наше таксі неодноразово глохло. Мені ще тоді це здалося дуже дивним. Та й ворожка була такою холодною, нелюб’язною, вказувала нам двічі на двері.

– Чому? – спитала, бажаючи почути відповідь та зрозуміти, що ж тоді сталося.

– Бо та спадкова відьма – нащадок відьми, яка мене прокляла, – шокував мене відповіддю.

Виходить, що ворожка не дарма була нелюб’язною? Вона знала всю суть прокляття діаманту, яке наклала її пра-пра-пра- і ще не знаю скільки пра- родичка. Тому вона й виганяла нас із Сонею із хатини, не доказавши всю правду. Вона просто не хотіла, щоб ми зійшлися із Генрі.

– Але ж вона мені розповіла частину правди, і вказала, як зняти прокляття… Сказала, що я маю покохати демона ночі.

– Отож-бо й воно! – чоловік підвищив тон. – Хто, бувши при своєму розумі, закохається в демона ночі? Вона спеціально тебе отруїла цим фактом, не сказавши головного – що я проклятий. Тому ти й почала ще більше мене боятися й цуратися почуттів, а від цього ще більше хворіти й могла померти, – сумно промовив, опустивши голові додолу.

Нарешті я зрозуміла. Мій коханий за мене хвилювався. Це так приємно гріє серце, що я не могла не посміхнутися.

– Але ж все вже позаду, – тепер моя черга брати його обличчя у свої руки та старатися заспокоїти. – Ми змогли. Покохали одне одного. Я змогла… – дивлюсь так проникливо в його очі й бачу там ні що інше, а себе, лиш своє відображення та своє кохання. – По-іншому й бути не могло.

Генрі накрив мої руки, легко стиснув їх своїми. Нахилив голову та притулився ще більше щокою до моїх долонь, ніжачись у них із заплющеними очима. Такі приємні дотики потрібно відчувати кожною клітинкою тіла, що він і робив. А тоді відкрив очі й тихенько промовив, не відпускаючи моїх долонь: