1

   Небо густо затягнуло сірими хмарами з самого ранку. У повітрі пахло грозою, але вона ніяк не починалася. Можливо, надвечір хлине як із відра. Але я не була у цьому впевненою. Погода в наших краях завжди була такою. Не те, що в сонячному Штормграді, і не такою м'якою, як у Лордероні. Але я любила свій край. Це моя Батьківщина. Це моє місто. Тут я народилась. Тут я й помру. Таке моє рішення та доля.                                                                                                                          

   Я тихо рухалася вулицею. М'яка підошва моїх чобіт дозволяла робити це практично безшумно. Я вміла бути непомітною, коли це потрібно. Розчинятися у натовпі, та й на безлюдній вулиці зникати для людей моєї професії не важко. Однак зараз зовсім не той час, щоб ховатись у тінях.                          

   Я зупинилася наприкінці будівлі й визирнула з-за неї. Навколо панувало пожвавлення. Швидко окинувши поглядом площу, зробила крок уперед. І попрямувала прямісінько до солдатів, що вишикувалися строєм. Якби зараз був звичайний час, я б нізащо не наблизилася до міських стражників. Але цікавили мене зараз зовсім не вони.                                                                             

   — Варто, приготуйтеся! Ми не знаємо, скільки сюди вторгнеться солдат! Але Кам'янистий мис уже зайнятий ворогом і ми відрізані від прибережних міст! Противник перевершує нас числом.             

   Почула я голос ще до того, як побачила його. Вершник на білому коні роздавав вказівки. Молодий чоловік з білявим волоссям та яскраво-блакитними очима, такими ж, як і в його батька.                     

   — Треба охороняти периметр і постійно тримати двох стражників на воротах! — продовжував об'єкт моєї пильної уваги. — Нікого не впускати та не випускати!                                                                       

   Я швидко наблизилася, оминаючи варту. Вони кидали на мене недобрі погляди, але зупиняти ніхто не наважився. Тому могло бути кілька причин: чи я трималася надто впевнено, чи в мені не бачили загрози, чи на руку мені зіграв неспокійний час, коли всім підданим короля довелося об'єднатися перед спільним ворогом. Здавалося, що на моє наближення відреагував тільки кінь, пирхнувши й струснувши смоляною гривою.                                                                                                                                          

   — А ти що тут робиш? — звернувся до мене блондин, щойно я опинилася поруч. — Хіба ти не чула про евакуацію?                                                                                                                                              

   — Моє ім'я Крістіана Вотс, Ваша Високосте, — звернулася я до особи королівської крові, вклонившись, — я хочу допомогти. Що мені потрібно робити?                                                                  

   Принц Ліам зміряв мене поглядом з голови до ніг і, очевидно вирішивши, що я гідна довіри й можу бути корисною, без зайвих роздумів розпорядився:                                                                             

   — Негайно розшукай лейтенанта Вальдена, і він дасть тобі подальші інструкції.                           

   Після чого син короля втратив до мене всілякий інтерес, знову звернувшись до воїнів, що стояли перед ним:                                                                                                                                              

   — Ми захищали Гілнеас від Пуги і під час повстання біля Північної брами! Ми захистимо його від будь-якої нової небезпеки, яка йому загрожуватиме!                                                                           

   Я пробіглася поглядом по чоловіках, одягнених в обладунки. Один із них точно не був воїном. Він займався шкірництвом, і саме у нього я придбала куртку, яку зараз носила. Але відсутність військового досвіду не завадила йому стати на захист своєї батьківщини. Втім, як і мені. Я мазнула поглядом по широкій спині принца і вирушила виконувати його наказ.