3

   Коли я повернулася на площу, щоб знайти принца і повідомити про те, що лейтенант Вальден вже жодних інструкцій нікому дати не зможе, вершника на білому коні з чорною гривою я зуміла відшукати не одразу. По-перше, на колишньому місці його не було. По-друге, на площу не малих розмірів опустився густий туман, що, само собою, погіршувало видимість. Ну і, по-третє, що було, безперечно, найважливішим — звідусіль долинали звуки битви. До чого досить незвичайні. У загальній какофонії, окрім людських голосів, добірної лайки та криків болю, здавалося, що я чую звірині гарчання, скиглення і скрегіт кігтів об метал. Мастіфи з королівської псарні? Можливо, це вони гарчали. Проте гавкання псів чути не було. Що дуже насторожувало, враховуючи, які чутки ходили королівством останнім часом.     

   “Цікаво, — подумала я, — Ліам навмисне відправив мене трохи далі від сутички чи це просто збіг обставин?”. На мить замружившись, я відкинула думки про блондина. Зараз зовсім не час і не місце для дівочих мрій. Тим паче, що у мене щодо цього немає жодних шансів.                                                 

   Я рушила далі, туди де, оповиті густим туманом, виднілися споруди ринку. І практично відразу ж натрапила на Гвен Армстед. Дівчина ховалася під навісом дерев'яної скрині й тремтячою рукою стискала меч. Зброя була завеликою для її пропорцій, проте за браком іншого і таке здатне врятувати життя.                                                                                                                                                              

   — Ох, — видихнула вона з полегшенням, — це ти.                                                                             

   — Я, — кивнувши, підтвердила.                                                                                                               

   У колишньому мирному житті приятельками нас з Гвен можна було назвати з величезною натяжкою. Вона торгувала на ринку овочами, які купувала на фермах за містом. А я? А я була однією з тих, кого такі, як Гвен, боялися та оминали. Напад на нашу батьківщину вніс свої корективи. Ті, хто раніше були ворогами, тепер мали стати друзями, щоб вижити. Я це розуміла. І за поглядом дівчини, який вона не відводила від мене, стало зрозуміло, що вона теж.                                                                                    

   — Кріс, правильно? — перепитала Гвен, опускаючи меч.                                                                   

   Спершу я заламала брову, дивуючись, що вона знає моє ім'я. Але потім вирішила, що зараз це не так уже й важливо.                                                                                                                                               

   — Хлопчаки-безпритульні, які крадуть овочі, часто згадують тебе, — пояснила Гвен з легкою усмішкою. — Крістіана Вотс — справжня легенда бідняків.                                                                           

   У її словах не відчувалося презирства чи засудження. Вона точно не хотіла мене образити. Скоріше, просто пояснити, звідки їй відомо моє ім'я. Але це не давало відповіді на питання, як вона зрозуміла, що це саме я. Втім, це мене цікавило стільки ж, скільки вартість калдорайського шовку, який я ніколи не купувала і не збиралася. Дорога й абсолютно непрактична в моєму ремеслі  тканина, єдине, що дуже гарна. Але краса — то не про мене.                                                                                                             

   — Чому ти не евакуювалася разом із рештою?  — запитала я дівчину.                                                 

   — А ти? — хмикнула вона. — Мені нікуди тікати. — Вона підібгала губи. — А тут я зможу, принаймні, бути корисною.                                                                                                                                               

   — Поки тебе не вб'ють, — усміхнулася я.                                                                                               

   Гвен шумно ковтнула, міцніше перехопивши руків'я меча. В її очах промайнув страх. Вона розуміла, що проти мене не має жодних шансів. Але я не збиралася вбивати її, не за цим залишилася в місті. Тому поспішила заспокоїти дівчину:                                                                                                                

   — Я не завдам тобі шкоди, — тихо сказала, — я тут, щоб допомогти.                                                        

   — Допомогти? — вона примружилася. — Граєш у шляхетність?                                                             

   — Ну, я ж легенда бідняків, — я склала руки на грудях, — чому б і ні.                                                       

   Я розуміла, що людям моєї професії заслужити довіру таких, як моя співрозмовниця, котрі заробляють на життя чесною працею, буде дуже важко.                                                                            

   — Ти ж не злякалася мене коли я підійшла, — привела найвагоміший у цьому випадку аргумент.         

   — Тут зустрічаються дехто страшніше, — насупившись, ухильно відповіла вона. — Але якщо ти хочеш допомогти, то є прохання.