4

   Я зробила жест рукою, підбадьорюючи співрозмовницю, і вона миттю заторохтіла:                                

   — Послухай, ми не можемо допустити, щоб усі припаси були знищені.                                                     

   Я хмикнула, звісно ж, вона дбає про своє добро. А Гвен, не помітивши цього, продовжувала:               

   — Зараз, коли Гілнеас відрізаний від решти світу, ми не протримаємось і зиму, якщо втратимо ще більше продовольства. Допоможи мені врятувати хоч щось!                                                                     

   Що ж у її словах був сенс.                                                                                                                             

   — Будь ласка, допоможи мені завантажити ці ящики на віз, — додала Гвен.                                           

   Я подивилася у вказаному нею напрямку. Віз, запряжений гнідою кобилою, був уже майже завантажений, на землі залишалося всього чотири ящики. Я кивнула і підійшла до них. Коли спробувала підняти, зрозуміла, чому дівчина попросила мене про допомогу. Навіть мені з моєю фізичною підготовкою було важко, а що вже говорити про Гвен, яка звикла, що всю важку роботу роблять чоловіки.                                                                                                                                                

   — Давай разом, — дівчина опинилась поряд і схопилася за протилежний бік вантажу.                           

   Як по команді, ми підняли його і, пихкаючи від напруги, все-таки занурили на віз. Не змовляючись, взялися за наступний. Так усі чотири ящики опинилися там, де й хотіла Гвен.                                           

   — Чудово! — зраділа вона. — Я відвезу їх у безпечне місце.                                                                    

   — А де зараз безпечно? — запитала я, намагаючись віддихатися.                                                          

   Її радісного ентузіазму я зовсім не поділяла.                                                                                                 

   — Величезне дякую за допомогу! — Гвен проігнорувала моє запитання. — Я не забуду про твою допомогу.                                                                                                                                                         

   — І не страшно тобі одній? — запитала я, не дуже сподіваючись на відповідь.                                       

   Я її розуміла. Зараз вона, як і багато інших, перебувала в шоці від того, що сталося, і намагалася вчепитися хоч за щось, що нагадувало про колишнє життя. Намагалася думати про хороше і сподіватися на краще. Хоч і розуміла, що так, як раніше, ніколи вже не буде.                                              

   — Страшно, — не стала лукавити Гвен. — Я навіть не знаю, як цим користуватися, — вона гірко усміхнулася, демонструючи мені меч, за який схопилася, щойно ми закінчили з вантажем. — Але, думаю, що якщо я просто розмахуватиму цим із войовничим виглядом, вони до мене не сунуться.

   — Вони? — перепитала. — Ворог прорвався у місто?                                                                                 

   Гвен не відповіла. Вона тільки голосно ковтнула. А в її очах відбився такий жах, такий розпач, якого я не бачила навіть у тих, хто розумів, що живе останні секунди. Навіть у смертників стільки страху не приховується у погляді. Тому я відступила на кілька кроків, жестом підганяючи дівчину.                           

   Вона не стала забиратися на віз, натомість підхопила кобилу за поводи та смикнула на себе. Тварина, ніби отямившись від сну, зробила кілька кроків. Кобила, як на мій погляд, була дивно млявою, не пирхала, не здригалася від звуків сутичок, що чулися відусюди. Від цієї думки я відмахнулася так само, як і від усіх, які можна подумати потім, а не тоді, коли потрібно рятувати себе і своє місто.             

   Махнувши на прощання Гвен, що все більше віддалялась, я покрутилася на місці. Мій слух відрізнив кінське пирхання в одному з напрямків. Схоже, мені туди.                                                                            

   Чим ближче я підходила, тим чіткішими були звуки битви. Знову пролунав звук пазурів, що ковзали металом, і добряче полоскотав мої нерви. Почувся рик, людський стогін і собаче скиглення. А потім я просто натрапила на тіло. Ні, я не спіткнулася про нього. Постійні тренування розвинули мої навички настільки, що я не змогла б заблукати навіть у настільки щільному тумані. Я помітила його за кілька метрів попереду. Він лежав на бруківці й стікав кров'ю. Він був мертвий. І він був не людиною.