5

   Однак про те, що саме людиною він був колись, свідчили залишки розірваних штанів на ньому. Більше одягу не було. Від нього смерділо немитою псиною, сечею та кров'ю. Істоту можна було б сплутати з вовком, якби не його розміри. І той очевидний факт, що тварини не мають штанів. Він був схожим на гібрид людини та звіра, від чого на душі ставало моторошно. Тут час би розсміятися, якби подібні ричання не долинали звідусіль і я не відчувала, що оточена цим злим гарчанням.                         

   Смерть ніколи не лякала мене. Я завжди знала, що не помру у своєму ліжку сивою старою бабусею. Колись знайдеться хтось спритніший, хитріший і підступніший. І тоді від Крістіани Вотс залишаться лише спогади. Навіть могил у таких, як я немає. Ніхто не поховає, ніхто не встановить могильний камінь, ніхто не принесе до нього квіти в день народження. Знати б коли ще цей день народження у мене. Справжній, а не той, у який ми з друзями по ремеслу влаштовуємо гулянку, яка неодмінно закінчується бійкою.                                                                                                                                          

   Але зараз мені стало страшно. По-справжньому. Тільки тепер я змогла зрозуміти той жах, який побачила в очах Гвен лише кілька десятків хвилин тому. Напевно, зараз я виглядала такою ж зляканою дівчинкою, як і вона, коли я зустріла її з мечем у руках. А боятися було чого. Тому що подібних істот, попри те, що встигла побачити світ, я раніше ніколи не бачила. Невже чутки про них правда?                 

   Я обережно наблизилася, намагаючись роздивитися монстра ближче. З відкритої вовчої пащі випав язик. А порожні очі дивились у затягнуте хмарами небо. А довгих чи то руках, чи то лапах, що закінчувалися гострими кігтями, було видно порізи, залишені холодною зброєю. З глибокої рани, яка тягнулася від горла до ключиці та, ймовірно, стала причиною смерті, все ще текла кров. Вже не потужним потоком, а в'яло, даючи зрозуміти, що монстр вже ніколи не зможе піднятися.                           

   Я ще раз уважно придивилася до пазурів істоти й зазначила, що саме такі й могли завдати смертельної рани лейтенанту Вальдену. Виходить, що ворог у нас не один. І саме цей пробрався до міста раніше, ніж ми думали. Набагато раніше.                                                                                               

   Моє розглядання перервали цокання копит о бруківку, кінське хрипіння і важке людське дихання, що наближались. Я різко повернулася праворуч і майже носом до носа зіткнулася з мордою білого коня, який одразу невдоволено струснув головою в обрамленні чорної гриви.                                                    

   — Я думав, ти не повернешся, — почула я голос Ліама.