7

   — Ворген, — відповів Ліам, — таких створінь тримав у себе божевільний Аругал. — Мабуть, вони втекли з його лабораторій.                                                                                                                             

   — Їх багато? — знову запитала я, якщо вже принц такий балакучий.                                                   

   — Багато, — зітхнув вершник, — вони нишпорять тут всюди. І якщо побачиш такого — вбивай, не роздумуючи.                                                                                                                                                    

   — Я думала, що ваша високість запропонує мені одразу тікати, — не змогла втриматися від шпильки я.                                                                                                                                                                        

   Хоч він принц і спадкоємець престолу, але мене дуже зачепив той факт, що він вважав мене малодушною. Тією, яка втече при найменшому натяку на небезпеку. Звісно, мені було дуже страшно. Але не настільки, щоб я кинула рідне місто в біді.                                                                                      

   — Від них неможливо втекти, — відповів принц цілком серйозно, проігнорувавши мій словесний випад. — Воргени швидші за людину, а побігши, ти тільки спровокуєш хижака на погоню. Тому повторюся: зустрінеш такого — убий.                                                                                                              

   — Зрозуміло, — я кивнула так, ніби він наказав мені.                                                                              

   — Якщо Вальден більше не з нами, схоже, мені доведеться віддати тобі наказ особисто, — перемикнувся принц. — Тепер тут стало небезпечно. Навіть рідні стіни не можуть захистити від біди. Ми намагаємося не пустити воргенів у будинки, але їх дуже багато, і за всіма неможливо встежити. І, схоже, що тут ти можеш допомогти, як ніхто інший.                                                                                      

   Ліам замовк, мабуть, думаючи, що тут я маю або сказати, або зробити щось. Але я тільки кивнула, даючи зрозуміти, що чую, і все ще не дивлячись на нього. Не тому, що мені не хотілося чи я соромилася. Почуття почуттями, їх не розібрати за маскою байдужості, яку я навчилася носити надто добре. Причина доволі проста — люди мого ремесла часто ховають погляд. Наша сила в непомітності. А очі — це те, що запам'ятовується найкраще.                                                                                              

   — Допоможи нам евакуювати мешканців у Військовий квартал, армія мого батька зможе краще їх захистити. Це найважливіше, що варто зробити.                                                                                           

   — Зроблю все, що зможу, — кинула я і зірвалася з місця.                                                                      

   — Будь обережною! — долинуло мені в спину. — Упевнений, ти покажеш їм, з якого тіста зроблені справжні гілнеасці!                                                                                                                                           

   Мені здалося, що, говорячи це принц посміхнувся. Чи це він глумився наді мною? Я пригальмувала та обернулася, щоб переконатися у своїх здогадах. Проте вершник уже зник у тумані. Я бачила лише його силует.