11

   Гвен я помітила ще до того, як подолала міст. Дівчина стояла в оточенні місцевих жителів і щось їм втовкмачувала. Ймовірно, втішала. Я не прислухалася. У неї своя роль у цій війні, а в мене своя.         

   — Кріс, — цього разу вона усміхнулася мені привітно.                                                                                 

   А я раптом відчула, що рада її бачити цілою та неушкодженою.                                                              

   — Ви як? — спитала я у Гвен, обводячи поглядом присутніх, які дивилися на мене насторожено.        

   — З нами все гаразд, — видихнула дівчина, — все ще приходимо до тями, але живі…                           

   Вона кинула погляд мені за спину і спитала тихо:                                                                                        

   — А принц все ще там?                                                                                                                                

   І подивилася наївними очима, наче закохана леді. Ох, принц! Знав би Ліам, скільки дівчат про нього зітхає, скільки сердець б'ється швидше від самих думок. Я іронічно усміхнулася. Звісно ж, він знає.        

   — Все ще там, — підтвердила я. — Просив дізнатися, чи не потрібна вам тут допомога.                      

   Гвен ляснула чорними віями й одразу перемикнулася на нагальні проблеми:                                         

   — Більшість мешканців без проблем дісталися іншої частини міста. Але виявилося, що тут теж блукають… - вона запнулася, мабуть, не наважуючись якимось словом визначити воргенів, — ми маємо намір рухатися далі на південь, щойно перерахуємо людей.                                                       

   — Бачу, моя допомога вам не потрібна, — зауважила я з полегшенням.                                                 

   — Впораємося, — кивнула Гвен.                                                                                                               

   — Будьте обережними, — побажала я всім одночасно.                                                                             

   І, кивнувши дівчині на прощання, рушила далі вулицею. Страшенно хотілося відпочити. Ноги гули так, ніби я не спала добу або танцювала кілька годин. Щодо першого і другого, я знаю про що говорю.         

   — Стривай, — наздогнав мене окрик Гвен, а потім і сама дівчина.                                                            

   Звісно ж, якби я не зупинилася, почувши її голос, їй би нізащо це не вдалося.                                     

   — Ледве не забула, — сказала вона, переводячи дух, — тебе шукала якась жінка. На ім'я… — дівчина насупилась, згадуючи, — чи Лаура… ні, точно ні, Леран… — тут її витримка закінчилася, і вона випалила. — Здається, вона засмутилася, коли почула, що ти ціла. Згадала, що тобі винна тобі грошей!                                                                                                                                                                

   — Мені багато хто винен, — усміхнулася я, засовуючи руки в кишені, — і не тільки грошей.               

   Дівчина зніяковіла, відвела погляд. А я зрозуміла, що сказала зайвого. Я зовсім не збиралася нагадувати їй про свою допомогу, яку надала раніше в Торговому кварталі. І тим паче не збиралася хвалитися своїм впливом на деяких городян. Ймовірно, це все втома та емоції останніх днів, облога королівства, воргени. Принц ще цей зі своїми сумнівами щодо моєї корисності.                                       

   — Я не про тебе зараз, — підморгнула співрозмовниці. — думаю, що знаю, про кого йдеться. Дякую.

   І, більше не сказавши й слова, я поспішила далі. Не озиралася, хоч і дуже хотілося дізнатися, чи пішла Гвен до своїх, чи стоїть і дивиться мені вслід. Ні до чого все це. Я й так останнім часом стала надто сентиментальною. Варто приструнити почуття, що рвуться на поверхню, поки вони не стали тягарем.