25

   — Сивогрив хоче врятувати Краулі? — прозвучало недовірливе запитання. — Невже наш король збожеволів?                                                                                                                                                   

   Капітан Бродерік, невисокий широкоплечий чоловік, зміряв мою постать з ніг до голови й задумливо почухав свою руду бороду. Звісно ж, він добре розумів, хто я така я. А, можливо, навіть і знав, оскільки борг служби його зобов'язав. І, швидше за все, він мені не вірив ні на гріш, вважаючи, що я можу скористатися ситуацією та організувати втечу Краулі. Однак перевірити, брешу я чи ні, можливості у Бродеріка не було.                                                                                                                                       

   До того ж зараз мої негаразди із законом мали рівно таке ж значення, як і чвари короля з бунтівником. Зараз ми не поділяли себе на касти. Зараз ми всі, як один, були єдиним народом. Тому що ворог у нас один на всіх.                                                                                                                      

   — Не знаю, чому король витрачає свій дорогоцінний час заради порятунку його шкіри, але якщо ти хочеш ризикнути життям — твоя справа, не заважатиму, — хмикнув капітан і відійшов убік, відкриваючи переді мною шлях на сходи, що ведуть на вежу. — Краулі та його люди сидять нагорі, — Бродерік зневажливо сплюнув на підлогу, — готують змови проти його величності.                                                 

   Далі слухати не стала. Рвонула вгору сходами, поки цей рудий не передумав. Хто він взагалі такий, щоб не визнавати накази короля? Хоч у нашій державі нікому не закривали рота, кожен міг висловити свою незгоду відкрито, попросивши аудієнції короля. Але зараз у нас ворог біля воріт! І ще один ворог всередині держави. Навіть у такої, як я, не виникло жодного грама сумнівів у королівських наказах. А навіть якби й виникли, я воліла б залишити їх при собі.                                                                           

   Щаблі рипіли під ногами, що мені дуже не подобалося. Я звикла пересуватися майже безшумно. А тут буквально кожен мій крок було чутно всім у цьому приміщенні, і навіть, як мені здавалося, поза його межами. Однак нічого вдіяти з цим я не могла, і мені довелося змиритися.