26

   І ніби своїми думками я накликала на себе лихо. Щойно діставшись верхнього поверху, зіткнулася з двома воргенами. На щастя, вони були не настільки рухливими, як ті двоє, які зустрілися мені раніше на площі. Швидше, вони були схожими на тих самих сонних приблуд, яких майже десяток я відправила до праотців у Торговому кварталі. Першого наздогнав мій кинджал, стиснутий у долоні правої руки, розпоров горло від ключиці й до щелепи. Монстр не встиг навіть схаменутися і зрозуміти, що сталося. З його горла бурхливим потоком хлинула кров.                                                                                               

   Я відскочила вбік, миттю запобігаючи атаці кігтистої лапи, виставила вперед руку — і гострі пазурі пройшлися по наручах зі щільної бичачої шкіри. Чудовисько загарчало, і мені навіть здалося, що в глибині його очей спалахнули червоні вогники ненависті, але боятися було ніколи. Як казала Лорен Приховайка: або бійся і помри, або бийся і живи! Звісно ж, я завжди обирала другий варіант. Я хотіла жити.                                                                                                                                                             

   Я зробила обманний випад, цілячись противнику в шию вістрям кинджала, затиснутим у правій руці. І звір купився. Він відхилився ліворуч і практично сам напоровся на кинджал у моїй лівій руці. Я швидко відскочила убік, висмикнувши свій клинок з його рани. Вмираючи, він намагався мене дістати, але я була швидшою.                                                                                                                                            

   Далі слід було сконцентруватися на тінях, що сховалися в них. Якщо воргени проникли до в'язниці, то чи живий Краулі? І чи не йду я своїми власними ніжками до своєї смерті від пазурів і зубів чудовиськ? “Не перевіриш — не дізнаєшся” — миттю згадала я ще одне прислів'я наставниці.                                

   Вечірній вологий вітер одразу ж вдарив в обличчя, варто було мені опинитися на поверхні тюремної вежі. Озирнувшись на всі боки та оцінюючи обстановку, я виявила, що дощ, який почався, стих. А ще, що тут звуки битви з Торгового кварталу було краще чути.                                                                      

   А можливо, звуки битви звучали так, тому що були вже набагато ближче. Піддаватися сумним думкам мені було ніколи. Я жадібно вдихнула повітря рідного міста і подякувала туману, який хоч і не був густим, але все ж таки приховував від моїх очей те, що відбувається. І це я вважала добрим знаком. А ще в ньому зможу сховатись я сама, що в моєму випадку безперечна перевага.