30

   Трохи згодом я помітила воргенів, які стрімко наближаються до нас. Їх було троє. Але за їхніми спинами був помітним рух, який нагадує: чудовиськ там більше. А далі почалася справжня різанина. Вони нападали з різних боків. З кровожерливим гарчанням намагалися зачепити кігтями або вкусити. Відірвати такий довгоочікуваний шматок плоті. Але, на наше щастя, рухалися недостатньо швидко. І мені знову згадався блакитноокий ворген, який двічі зустрівся мені. У запалі бою я навіть встигла подякувати богам, що серед монстрів, які напали на нас, не знайшлося жодного такого швидкого, як він, інакше б нам усім довелося погано.

   Я навіть не зрозуміла, як усе це закінчилося, коли нарешті останній з них впав до моїх ніг. Навіть при смерті він намагався зачепити мене. Але я встигла відскочити

   — Ми впоралися, Крістіано Вотс! — почула я голос Дарія, який намагався віддихатися. — Цей хороший хлопець житиме. Завдяки тобі.

   Шляхетний лорд запам'ятав моє ім'я. І в теперішньому, що стрімко змінюється, я не могла ще навіть уявити, добре це для мене чи ні.

   Я не стала відповідати. Та й що тут скажеш? Ймовірно, вони впоралися б і без мене. Але зі мною їхні шанси вижити стали набагато вищими. Я лише мовчки кивнула, даючи зрозуміти, що чую його. До цього моменту мене хвалила тільки наставниця, і я так і не навчилася поводитися у подібних випадках.

   — Вперше з початку Громадянської війни згоден зі Сивогривом, — знову звернувся до мене вельможа. — Настав час забути про наші розбіжності та почати все спочатку. Цим звірам байдуже, бунтівник ти чи ні. Перекажи королеві, що мої люди стануть на його бік.

   Він замовк, знову зміряв мене поглядом, ніби наважувався, говорити далі чи ні. Мабуть, щось у моєму образі вселяло йому довіру. Або сам факт, що я погодилася допомогти. Якими б не були причини Краулі бути відвертим зі мною, всі вони втратили свою значущість, коли я почула таке:

   — Неподалік звідси, — голос лорда почав звучати значно тихіше, змушуючи мене піддатися вперед, — у підвалі Джосайї є склад, де мої люди зберігають якесь важке озброєння. Скажи нашому королю, що мій арсенал у його розпорядженні.

   “А ось це вже цікаво!” — подумала я, усміхаючись про себе. А вираз мого обличчя все ж таки не змінився.