15 Глава Я не забуду цього!

***Фол***
Підбігаю до Ремі, я бачив як вона втекла від того хлопця, тому мені дуже цікаво, що він їй сказав. 
-Привіт, ЕРЕМІНО! -знаю як її бісить, коли я так її називаю. 
-Привіт, покемон. -невзначай кидає вона, але не зупиняється, прямує, як я зрозумів до кабінету технології. 
-Ереміно! Ти що, слідкуєш за мною? -голосно кричу я, аби всі на коридорі звернули на нас увагу. Вона вмить зупиняється, та не втрачає ініціативи, тому відповідає:
-95% покемонів страждають манією переслідування! -трохи тихіше ніж я гаркнула Ремі. 
В коридорі всі почали сміятись, ну прекрасно, мою гордість затоптали в землю, а авторитет десь плаче у куточку. 
-Не розмовляй зі мною так! -тихо ричу я й прижимаю своїм тілом це дівчисько. 
-А то що? 
-А то скажу усім, що бігаєш за мною. 
-Справді? Тоді я покажу усім ось це. -вона дістає телефон і показує фото, де я розфарбований як.. не знати хто! Відразу розумію, що якщо зараз піду з нею на конфлікт, вона прямо тут всім покаже фото. Хапаю її телефон. 
-Ти що робиш,козел? -підіймаю Ремі, вміщую в себе на плечі. Вона ж кричить аби я відпустив її, а потім боляче б‘є по спині. Заходжу в свою кімнату, там ставлю Ремі на підлогу, зачиняю двері на замок й ставлю ключ собі в карман.
-Ти зовсім розум втратив? -кричить вона. -Відпусти! У мене пара! 
-У мене є ідея. -кажу я й починаю посміхатись. 
-Спрааавді? Напевно, аби вмерти там й ніколи не воскресати! -моя посмішка миттю зникає з лиця. 
-Ти що, загубила список кого боятись потрібно? Тобі нагадати? 
-Фоол, в такій ситуації погрожуєш. Не раджу. - вона усміхається й облизує губи. Чорт! Боксери натягуються, моє дихання стає частішим. Що ж вона робити зі мною? 
Підходжу ближче, ставлю руки на стіну, вона опиняється між ними. 
-Відпусти мене... -невпевнено каже Ремі 
Нахиляюсь ближче але не торкаюсь її губ. Чекаю... довго чекаю. Хвилину, другу. Нарешті вона різко впивається у мої губи, починаю посміхатись. Так-то краще. 
Підіймаю її, Ереміна ж ніжно сплітає свої стрункі ніжки навколо мого торсу.  А «дружок» тим часом невгамовно пульсує, даючи знати про себе. Ложу її на ліжко, цілую так пристрасно, ніби хапаюсь за соломинку, аби врятуватись. Поруч з нею я впадаю в забуття. Спускаю руки до її ягодиць, легенько підіймаю спідницю та відчуваю вологу тканину трусиків. Отже, не тільки моє тіло так реагує. 
-Фол! -Ереміна схоплює мене за руку, я ж трохи підіймаюсь з ліжка, нависаючи над нею. -Я хочу бути зверху. -почувши зі слова, одразу ж посміхаюсь. Перекочую її, тепер Ереміна «осідлала» мене. 
-У тебе є наручники? -цікавиться вона. Чооорртт! Та це буде ще круче ніж я собі уявляв! 
-В шухляді. -вона здивовано підіймає свої брівки. Потім встає, дістає дві парі наручників. Повертається до мене й чіпляє руки до перил ліжка. Дістає телефон, я ж кажу:
-Ереміно. Я розумію що тобі потрібно в телефоні посидіти, але якщо ти зараз щось не зробиш, то я кінчу собі в штани. 
Ремі гучно засміялась та почала мене фотографувати. 
-Ти що робиш? -я починаю смикатись, але марно. -Відпусти мене! Негайно! 
-Фол, ти дурень! Думав-я зараз буду з тобою в ліжко лягати? Обломаєшся! Полежиш так один день. Без їжі та води. Подумаєш над свою поведінкою. А потім ми з тобою вирішимо як будемо співпрацювати далі. 
-Ні! Ти цього не зробиш! -не так я уявляв собі наступних декілька годин. 
-Ще й як зроблю. Чао, бейбік. 
Вона розвертається і йде з моєї кімнати, відчинивши своїм ключем! Та щоб тобі, Ереміно! Я не забуду цього!

Через годину до мене стукає в кімнату Олівія, я обожнюю цю дівчину! 
-Фол! Тебе не було на парі, я хвилювалась. Все добре? 
-Нііі! Олівіє! Поклич Бентлі, негайно! -кричу я. 
Олівія побігла кудись. Через 5 хвилин мої двері вибив здоровань, а Олівія зайшла в кімнату за Бентлі. 
Побачивши цю картину, мій друг почав сміятись, а подруга з жахом дивитись на все, що відбувається. Вона швидко дістала ключ з шафи та почала відкривати замочки наручників. 
-Чувак, тільки не кажи що це вона таке з тобою зробила? -вгамувавши сміх запитує Бентлі. 
-Саме вона! - він ще дужче зареготав. -Якщо ти зараз не припиниш, мені доведеться відвести всю злість на твоїй пиці! 
Він перестав сміятись й хотів щось відповісти, але Олівія перебила:
-Фол! Навіщо ти чіпаєш дівчину? 
-Я? Олівіє, це все вона! -як в першому класі, ображено вимовляю я. -Я взагалі їй нічого не зробив. Поки що. 
Дістаю телефон та набираю Ереміну. 
-Слухаю. -відповідає вона 
-Фотографії видали! Негайно! 
-Ні! -твердо відповіла вона 
-Я звичайно розумію що зараз осінь, і осіння депресія відрізняється від весінньої. Але це не значить що можна мене драконити! -ричу я 
-А чим відрізняється депресія осінню й депресія весною? 
-Весною ще й сонце бісить. - розлючено гаркаю я. -Видали фото! Негайно! 
-Ні, Фол! Не видалю! -чую гудки, передзвонюю але телефон вимкнений. 
-Чортова дівка! -кричу я й кидаю телефон на ліжко. 
-У нас є друг, який зможе «зламати» телефон Ереміни й отримати доступ до її фото. -каже Олівія й починає червоніти від сорому. Вона ніколи не пропонувала щось подібне 
-Точно!
Наступних дві години Найл «взламував» галерею Ереміни. 
Коли він нарешті видалив фото з її телефону я сказав:
-Бентлі, дякую що вибив двері та допоміг. Олівіє, дякую що потурбувалась про мене й прийшла сюди. Найл, дякую що допомагаєш з різними цими махінаціями. Дякую вам усім. -Олівія почала посміхатись.
-Ти ніколи нам не дякував так щиро. -сказала вона. -і я впевнена що Ремі діє на тебе в кращу сторону. 
Я ж тихо засміявся
-Люба, ти себе чуєш? Та це дівчисько випробовує моє терпіння. Яке ось-ось лусне. Де Аманда? 
-На кухні. Чистить картоплю. -відповідає Найл й починає усміхатись
-Що вона вже накоїла? -здивовано запитую у них. Але відповів лише Бентлі
-До Ремі чіплялась. 
-Добре. Я піду до неї. Якщо хочете-можете залишитись й почекати мене тут. Я о дев‘ятій повернусь. У мене тренеровка три години. Тому...
-Йди вже! -перебиває Найл
Виходжу з кімнати, йду на кухню й бачу Аманду, яка чистить картоплю й плаче. Підходжу до неї й обіймаю за плечі. 
-Фол? -тихо запитує вона
-Що? -запитую, й відходжу від неї, сідаю на стілець навпроти. 
-Я впізнала твій запах... чому ти тут? 
-Запитати чому ТИ тут? -відповідаю питанням на питання.
-Через цю... -я нахмурюю брови й Аманда зупиняється. -через Ремі. Містер Чек покарав мене за те, що кривдила її. -відповідає, всхлипуючи моя подруга. 
-Амандо, не будь такою. Ти ж сама страждаєш через усе це. -беру її руку у свою. -Спробуй подружитись з Ремі. 
-Нізащо! 
-Добре. Не хочеш, не потрібно. Тоді просто захищай її від своїх дівчат. 
-Навіщо мені це? 
-Давай так. Я відміню твоє покарання, а ти не будеш зачіпати Ереміну. Я теж хочу їй помститись. 
-Я можу допомогти! -знову ж таки вона перебиває. 
-Ні, Амандо, не можеш. -стираю сльозу з її щоки. -Так от, я відміню твоє покарання, ти ж будеш захищати Ереміну від дівчат. Я-від хлопців. Добре? 
-Навіщо тобі це? Чому захищаєш її? Між вами щось є? -знову питання! Це колись скінчиться? 
-Я скажу тобі, якщо пообіцяєш, що це залишиться між нами. 
-Добре. -погоджується Аманда
-Знаєш, здається ми знайшли ту, яку шукали усі ці роки. 
-Вона... та дівчинка, заради якої ми кожного року 12 січня пускаємо по воді свічки? -здивовано запитує Аманда
-Здається що так. Але! Ти нікому цього не розповіси! Зрозуміло? 
-Так. -киває вона. -Я обіцяю, що від сьогоднішнього дня буду захищати її від інших, і сама не буду кривдити. Але на дружбу з нею навіть не сподівайся! 
Я починаю сміятись.
-Добре, люба. Йди до своєї кімнати. З цим я розберусь. -вказую я на картоплю. 
Аманда йде до своєї кімнати, а я набираю Тіма й попереджаю про те, що вона більше не буде чистити картоплю. Звичайно він почав казати що не мені це вирішувати. Але після того, як дідусь сказав, що не варто дівчині бруднити руки на кухні, Тім змирився. 
Я ж побіг на другий поверх до любої Ереміни, що б їй! 
Заходжу в спорт-зал, а потім і у свій маленький куточок. Ремі вже сидить на маті й уважно роздивляється свій синець на лівій руці. Побачивши мене, вона підскочила. Потім посміхнулась. 
-Почнімо! -сухо кажу я. Ереміна перестає посміхатись й знизивши плечима підходить до мене. 
-Нападай! -кажу я
Ремі хоче напасти та я звалюю її з ніг. Потім ще, і ще, і ще. Мій гнів поступово випаровується, а от дівчинці це не дуже подобається.
-Ти можеш мене трохи легше валити на землю? Мені ж боляче! 
-Тебе, Ереміно, про «боляче» ніхто не буде запитувати, коли будеш змагатись з іншими хлопцями. 
-Так значить? Вирішив вбити мене? Ну тоді я викладу фото собі в інстаграм! І нехай всі любуються! 
-Не має у тебе фото, я видалив. 
Ереміна швидко біжить за кофтою, звідти дістає телефон й гортає галерею в пошуках фотографій
-Як ти це зробив? -тихо запитує вона. Мовчу. -Я питаю, -підходить ближче. -як ти це зробив? -вже гучніше каже вона
-Магія. - байдуже відповідаю. 
Потім ми тренерувались, я безжалісно жбурляв нею об підлогу. Вона глумесила мене руками й ногами. Сьогодні тренеровка була набагато ефективнішою, адже нами керувала злість. Коли ми закінчили, я пішов у кімнату аби поспати. Сон не приходив, тому я пішов у бібліотеку. Там я зустрів Ремі. Серйозно? Нарооод, та це доля! 
Вона сиділа за столиком, і як я зрозумів, виконувала задані завдання по предметам. Підходжу ближче й кажу:
-В наш час, читання книг-це маленька революція. Читання створює розумних людей, а розумна людина-це завжди погроза для суспільства. -Ереміна повертається до мене, хмурить свої брівки і її зелені очі вспалахують вогнем. Вона швидко тушить його й відповідає:
-В кожному з нас спить геній. І з кожним днем все міцніше. Доводиться будити. 
-Але таким чином, мені здається, ти будиш демона.
-Тобі здається! -відповідає Ремі та збирає свої книги. Не затримую її, коли двері бібліотеки зачиняються, дістаю з своєї «заначки» в бібліотеці пляшку вина. Дві години розпиваю його. Вино було спочатку не смачне, а потім стало казковим. Нажаль, настільки п‘яним, аби піти до Ремі я не був. Тому пішов до своєї кімнати та ліг спати.