20 Глава Карти розкриті

***Ремі***

Фол сідає на ліжко, підтягує мене до себе. Моя спина відчуває тепло його тіла, а руки міцно обіймають мене. Я починаю:
-Колись, коли я ще вчилась у восьмому класі, у нашу школу перейшов хлопчик, він був на рік старшим від мене. Я ж відразу закохалась у нього, але розуміла, що він не буде звертати на мене увагу. - я почала посміхатись. -Кожного дня після школи містер Лін віз мене до Моллі. Разом з нею ми йшли до парку, який знаходиться біля її дома. Ми б могли бігати по біговій доріжці, користуватись тренажерами і все таке, але на свіжому повітрі було корисніше. Через два місяця я втратила дуже мало ваги, всьо 4 кг, так як не слідкувала за своїм харчуванням. Настало літо, я повністю відмовлялась від їжі, тільки пила різні вітаміни та соки з фруктів. Ввечері взагалі години проводила у спорт-залі. Через два місяці канікул всі казали що я худа, але я не зупинялась. Ще через місяць, я побачила в дзеркалі зовсім іншу людину. Таку, як я хотіла бачити. Стрункі ноги, тонка талія, накачані ягодиці, плоский живіт... під час пробіжок у парку на мене почали звертати увагу, знайомились. Я повернулась до школи. Не як учениця восьмого класу «Вінні Пух» а як учениця дев‘ятого класу «лідер Лисичок» Так називали групу підтримки хлопців. Ми виступали перед їх грою у футбол. Як я повернулась до школи, мене майже ніхто не впізнав. Якось, на уроці танців я виграла батл серед дівчат, саме тоді мене обрали лідером Лисичок. Всі дуже здивувались, як дівчинка у 14 років може стати лідером дівчат 10-11 класів. 
Мій перший номер вразив навіть директора школи. Дякуючи дівчатам, виступ був чудовим. Ной-був одним з гравців. Тоді ще були змагання, наша школа проти іншої. І наша команда виграла. Саме тоді все й почалось. Ной звернув на мене увагу, підійшов познайомитись. Якщо вірити його словам, він був в захваті від нашого танцю. Все так закрутилось що цілий рік ми зустрічались. Далі поцілунків не заходило. Одного разу, він запросив мене та Моллі до себе на вечірку. Сказав, що там буде багато народу, що буде нас чекати. Я подзвонила Моллі, але вона гуляла з хлопцем, і не могла прийти. Я не наполягала. Як сьогодні пам‘ятаю, одягла білу сукню яка ідеально підчеркувала всі мої згиби. Проходжу, стукаю, відчиняє Ной. «Де Моллі?» запитав він не дуже ласкавим тоном. -ком в горлі починає душити моє горло, але я продовжую. - я сказала що вона не прийде, Ной схватив мене за зап‘ястя та поводом у дім. «Нічого, думаю, тебе на всіх вистачить» він сказав це, а у серці защемило. Я думала, куди він мене веде? Що мав на увазі? -відчуваю як тіло Фола напрягається та він обіймає мене міцніше. Серце почало сильно стукати, я проковтнула ком, що стояв у горлі й продовжила. - він за штовхнув мене у кімнату, в ній сиділо п‘ять хлопців. Всі вони насміхались та роздивлялись мене з ніг до голови. Ной сказав мене роздягатись, я вдарила його. За це він взяв мене за волосся й почав волочити до іншої кімнати. Він жбурнув мною як не потрібною річчю, сказав що я його соромлю перед друзями. Сказав, що якщо не буду ламатись, то вийду живою і здоровою з його дому. Я сказала, що ніколи й нізащо. Він же болісно почав тягти мене за волосся, шкіра голови тріснула і я відчула біль. Ной знову повторив, що якщо зроблю як він каже, все буде добре. Я відмовила, він болісно вдарив мене й зламав ніс. -сльози градом течуть, а голос починає змішуватись з всхлипами. Фол цілує мене в потилицю, це трохи заспокоює мене. -кров, багато крові, це останнє що я пам‘ятаю. Моя біла сукня вже не була білою. Після цього я відчувала його руки на моїх ногах, та біль... нестерпний біль по всьому тілі. Я навіть не знаю, чи цнотлива я... я боюсь піти до лікаря, боюсь почути, що моїй юності кінець. Отямилась я в лікарні. Мене не було дома цілу ніч, батьки почали хвилюватись. Підняли на ноги поліцію, ті знайшли мене за містом, у посадці. Сукня була порваною, обличчя в синцях. Мене привезли у лікарню ледь живою.  Через три дні я прийшла в себе. Біля мене сиділа Моллі й плакала. Через шок я ні з ким не розмовляла, не через те, що не хотіла, я не могла. Мої ноги були зламані, я не ходила пів року. -я не стримую себе й починаю голосно плакати. Фол важко дихає та обережно стирає сльози. - батьки відвезли мене у Америку, на лікування. Мова повернулась, ходити я навчилась, але всеодно мовчала. Через декілька місяців у Америці я взбунтувалась, я хотіла побачити Моллі. Її батьки разом з нею також переїхали до Америки. Моллі прийшла до мене, та витягла з усього цього жаху.  Я все їй розповіла. Разом з нею ми займались моїм навчанням, я наздогнала усе, що пропустила. Життя знову почало налагоджуватись. Але єдине, що змінилось, це кошмари. Вони снились мені майже кожного дня. Батьки дуже хвилювались, я ж нічого не могла з ними вдіяти. Я боялась лягати спати тому що знала, що побачу його. Я боялась розплющую ви очі, тому що боялась опинитись в тій кімнаті. Та згодом звикла. Вступила до Центрального Вашингтонського університету разом з Моллі. -я не можу далі продовжити тому що починаю сильно всхлипувати й це перериває мене на кожному слові. Фол різко перевертає мене цілує. Його губи гарячі, а поцілунок солоний. Адже я так і не перестала плакати. -я боюсь, Фол, боюсь, що Ной повернеться. 
-Не бійся. -він бере моє обличчя в свої руки й каже. -Я буду поруч. Завжди. Чуєш? Все буде добре. Все вже добре. Я сам знайду цього Ноя, і зроблю з ним те, що він з тобою. -Фол знову цілує мене, це заспокоює. Відколи ми стали такими близькими? Це не важливо, він поруч, а коли він поруч, я відчуваю себе у безпеці. Ось так і засипаю у його обіймах та поцілунках. 
***Фол*** 
Ереміна засипає. Що ж їй довелось пережити? Такій крихітній, маленькій, беззахисній. Чорт! Та я вб‘ю його! В моїй душі бушує смерч. Сьогодні ж поїду з Ереміною у лікарню, дізнаюсь, чи зробив він це з нею. Якщо вона не цнотлива-задушу цього покидька своїми ж руками! Господи, я обіцяю, вб‘ю та відкручу голову на ласощі псам. 
Мені хочеться кричати, я ставлю руку до рота аби не розбудити Ереміну. Легенько встаю, підходжу до дзеркала, лице червоне від гніву, руки трусяться, усе тіло напружене. Тихо виходжу з кімнати, підіймаю на дах будинку. Холодне повітря трохи заспокоює мій пил, та щоб його! 
-Аааааааа... -я почав кричати що є сили. За що їй усе це? За чиї помилки платить цей промінчик сонця? Мож серце-холодне й безжалісне до всіх крім своєї сім‘ї. Я нікого з чужих не приймаю до своєї сім‘ї, навіть Тіма. Але вона... вона як промінчик сонця в холодне серце. Повільно, але впевнено плавить льод навколо мене. 
Падаю на коліна та закушую губу. Згадую все, що сказала Ереміна. «Мої ноги були зламані... біла сукні вже була не білою... відчувала руки на своїх ногах... біль... страх...» непрохана сльоза скочується по моїй щоці. Швидко стираю її та підіймаюсь. Сідаю на стілець й намагаюсь заспокоїтись. 
Коли це все ж таки вдається спускаюсь донизу. Заходжу на кухню, там сиділа Олівія разом з Найлом та Бентлі. 
-Доброго ранку. -кажу їм я
-Доброго. -хором вітаються вони. 
-Де ж Аманда? 
-Вона зараз спуститься. -каже, зіваючи, Олівія
-Піду перевірю. 
Виходжу з кухні й чую голос Лейли та Ремі. Вирішую послухати, про що вони говорять. Ереміна в моїй футболці, служниця спопеляє її поглядом.