3

– То вас таких багато? – Ліна захекалася, але було цікаво почути про дивних істот, котрі оживають на Геловін.

          – Ти маєш на увазі осіб, схожих на мене? – Маківка крокувала швидкою ходою, навіть не намагаючись спинятися, щоб Ліна встигла за нею. Відмочка була впевнена: дівчина піде за нею, куди доведеться.

          – Саме так.

          Вони прямували історичною частиною Львову, і Ліна досі дивувалася місцевим краєвидам. Архітектура завжди цікавила дівчину, а місто лева просто кишіло неймовірними спорудами різних стилів, світових релігій та етносів. Їй було важко збагнути: як люди можуть просто плентатися з опущеними головами по своїх справах, не помічаючи яка краса бушує навколо них. Але, вважала Ліна, коли стане дорослою – зрозуміє. Так всі кажуть.

          – Насправді, нас більше ніж ви всі думаєте, – Маківка озирнулася на дівчину, що нарешті порівнялася з нею. – Є й відьми, і русалоньки, бабаї, віщуни смерті, домові… І ще чимало різних видів створінь. От в тебе бувало таке, що зникла якась конкретна річ, котра потрібна саме цієї миті, – а її ніде немає?

Ліна насупилась.

– Ну звичайно, це у всіх трапляється.

– І що ви, люди, думаєте в такі моменти? «Ой, ну десь переклала, мабуть, пізніше знайдеться». Щось отаке?

– Нуу, так.

– І річ незабаром знаходиться. Чи не диво?

– Справді знаходиться. Але лише тоді, коли вже непотрібна, – Ліна зиркнула на Маківку. Вона почала розуміти, до чого та хилить.

– Майже у кожному будинку живуть домові. І, задля розваги, вони беруть важливі для вас речі та складають до свого сховку, а пізніше, удосталь награвшись, повертають викрадене назад. Але не завжди на те ж саме місце.

– Щоб напакостити ще більше?

Маківка засміялася.

– Ні. Причина цього дуже проста – вони забувають звідки якусь річ взяли.

Попереду виднілися крамниці, прикрашені до свята гарбузами, летючими мишами та різними геловінськими штучками. Ліна подумала: «І коли це у нас, в Україні, таким популярним стало американське свято?»

– А чому ви це робите? Адже не всі люди жорстокі чи злі. Зазвичай, це просто заклопотані жінки й чоловіки, в яких все життя розписане щохвилинно, – Ліну аж розпирало від обурення.

– В основному з тієї ж причини, з якої ти зараз мандруєш зі мною, а не сидиш за партою в школі, де однокласникам начхати на тебе, – Маківка блискуче посміхнулася до дівчини і знизала плечима. – Нам цікаво, що відбудеться далі. І ще, як ти й сказала, люди живуть таким нудним життям, що я досі дивуюся, як ви ще не вимерли від такого простацького існування.

Ліна відкрила рота, але не знайшла слів для належної відповіді. Її дихання ще не віднайшло спокійного ритму, адже наразі дівчина відчувала лише обурливу покірність. Невже й справді все, що її спонукало відправитися на пошуки капелюха для Маківки, – це звичайна собі цікавість? Все так просто? І як люди так швидко втратили почуття самозбереження та почали керуватися простим інтересом? Але, водночас, якби людство не ставило цікавість на перший план, то не було б зараз ери цифрових технологій, дослідження космосу й океанських глибин, і цієї надзвичайної частини Львову, бо досі люди бігали волохатими без здатності навіть розпалити вогонь.

Маківка простежила зміни в погляді Ліни, та продовжила свою оповідь:

– Також, недалеко від твого міста бігає провісник смерті.

Ліна примружила очі:

– Справді? І які ж він виконує функції? Чи лише віщує про смерть?

          – Прийнявши подобу чорного пса, провісник попереджає людей про передбачений кінець їхнього існування. Але він також є захисником вашого світу. Навіть ми, відьми, знімаємо перед ним капелюха.

          Дещо було у голосі Маківки таке, що насторожувало Ліну. Можливо, та усмішка, із якою відьма говорила, але дівчина не могла для себе вирішити довіряти їй чи ні. Адже може бути, що зараз Ліна виглядає як просте посміховисько для цієї дивної гості.

          Тут відмочка зупинилася. Здавалося, навіть вітер припинив куйовдити її мідне волосся, а з пошаною відступив від свого заняття. Маківка втупила погляд у щось попереду, зачудовано вглядаючись у побачений об’єкт.

          – Я хочу його, – вона вказала пальцем на чийсь дворик, де жіночка старанно замітала листя з порогу.

          Якщо раніше двоє дівчаток, схожих одна на одну як сестри, прямуючи Львовом ні в кого підозр не викликали, то зараз варто лише глянути на маленьку дівчинку, одразу стає зрозуміло: це міднокосе дівча щось замислило. І судячи з виразу її обличчя – щось дійсно погане.

          Можливо, це проявлялося у хижому погляді її зеленкуватих очей, хоча Ліна була впевнена, що все через миттєве загострення та дивне зморшкування рис обличчя, дивлячись на яке, вже не можна було б дати цій дівчинці десять років.

          – Ти про що? – Ліна дивилася як жінка, згрібши листя до невеличкої сухої купки, поправляє геловінський декор.

          – Про гарбуз, – Маківка повернулася до Ліни. – Отой найбільший, з яскраво вираженим помаранчевим кольором та закрученим кінчиком зеленого стебла. Принеси його мені.