оповідання

Красива, вишукана, елегантна  -- саме такі слова  підходили цій  вельми витонченій жінці, якою була Тиціана.  З роками вона не старіла, а мовби  з-під пензля художника, ставала довершеною в своїй зрілій красі.  Чисте без зморшок лице, тонкі чуттєві руки з охайним манікюром, постать з роками не розпливлася, не роздобріла, не  і ще сто раз Не -- вона була ідеально  красивою. Роки не зістарили її, а вдосконалили. Я любила цю чудову жінку, наділену сильним характером, тендітною  статурою і доброю душею.  Колишня балерина, але чому колишня, вона завжди нею залишалася. Тиціана починала свої дні з розтяжок та вправ біля станка.  Вона не дозволяла собі розслаблюватися, навіть в свята. Для неї це було, як ранкова молитва,   суть її буття, а не існування. Численні фото на стінах   розповідали про життя та  тріумфи цієї чудової жінки.

Гарна, горда, чуйна -- такою  була для всіх. Друзі приходили, хто за порадою, хто за співчуттям, або просто за спілкуванням. Йшли від неї з подарунками,  дехто й з грошовою допомогою. Тиціана любила людей. В неї для кожного була своя частинка серця і доброта, якими вона ділилася  щиро без обмежень. 

Розмовляти з нею -- одне задоволення, вона вміла слухати і  розповідати.

-- Ти чимось  засмучена? -- запитувала обов’язково, коли бачила, що я сумувала чи просто не мала гумору. Вміла  з материнською лагідністю  заспокоїти, підбадьорити.  Якось так ненав’язливо, з тільки їй притаманною сердечністю розкривала душі людей.  Я розповідала їй  про все,  могла поплакатися.   Вона хитрунка, ніби  й не розпитувала, а  все знала. В цьому була вся  Тиціана --  проста, щира, добра.     Вміння жити  було її натурою,  поєднане з  невичерпною людяністю. 

Моє особисте життя --  промайнуло   маревом сновидінь і  надій, залишаючи  душевні рани та біль.  Якось  так жила, як всі, бо так було треба. Вчилася, одружилася, народилися діти, наробилася і скінчилося. Якось так в кількох словах усе моє життя вмістилося, аж лячно, що вже  старість близько, а я ще й не жила.  Ще  ніби  й не стара, та  вже перестала думати про себе, як про жінку.  В свої п’ятдесят два  вже  нічого не шукала, не думала  щось змінити. Мені  здавалося, що вже все було і більше нічого чекати. Як же я помилялася! Ще стільки всього може статися,  так несподівано змінитися, що лиш руками розведеш, бо голови не докладеш.

   В Італії, ми всі розпочинаємо  нову сторінку  свого життя. Зміна місця проживання гарно вплинула й на мене, а знайомство з Тиціаною змінило  світогляд.  Я перестала  жити  минулими проблемами, мучитися безсонням і мордуватися своєю самотністю. Сум  витіснила робота, а розмови з Тиціаною    зміцнили  впевненість в собі.

Італійські чоловіки вміють залицятися,  слово  “белла” для них  звичне, вони говорять його часто й густо.  А мені, простій сільській жінці,  його ніхто раніше не говорив… Тому починаєш вірити, що ти й справді  “белла” і  тобі говорять  це щиро.  Зупинишся біля дзеркала і розглядаєшся; бачиш свою “морду лиця”, але усміхнену і стаєш  справді “белла”.  Хочеться підтягнутися, виструнчитися, вирівняти спину  і ще, ще… Такі метаморфози відбуваються тут з усіма жінками, вони починають слідкувати за собою, починають жити, вчаться себе любити. 

 Тиціана з усміхом спостерігала за моїми змінами,  допомагала цінними порадами. Так з сільської тітки я   виладнилася в  сучасну  жінку. Мені завжди  подобалося одягатися, але за браком грошей  не могла дозволити купувати лишнє, як мені тоді здавалося. Наразі,  купивши  нову косметику, я   злегка  корегувала  своє обличчя.   З захопленням творила себе  -- виводила брови, відтіняла очі, малювала губи і усміхнувшись своєму відображенню, спішила на роботу.  На вулиці  непомітно  розглядала себе в вітринах, вирівнювала спину  й милувалася собою. Знаю, що це звучить смішно, але так хотілося ще подобатися, чути гарні слова. 

До Тиціани часто приходили гості. Вона радо всіх приймала, а мені додавалося роботи. Чоловіки почали робити мені компліменти не тільки за  вміло приготовлену пасту, а й за моє нове вбрання і мою зовнішність.  Я червоніла  і ніяково усміхалася, а їх це тільки заохочувало.  Доводилося рятуватися на кухні, щоб привселюдно  не спаленіти.  От не була я манірною та розбещеною.  Хіба всім будеш розповідати, що не було в мене інших чоловіків, окрім мого покійного. Тут нам всім голова йде обертом, бо наслухаєшся тих, най не щирих, компліментів і хочеться бути жінкою, а не тягловою кобилою. 

Захотілося й мені ще жити. Подруга підбила зареєструватися в інтернеті на сайті знайомств. Вона вже там знайомилася на повну “котушку”, шукаючи майбутнього чоловіка. Поки що успіхів було небагато, але на зустрічі бігала, що було добрим показником і свідчило про те, що справа марудна, проте  -- не марна.  Подруга ділилася своїми спостереженнями і враженнями від італійських  чоловіків.  Сміялася над ними і над собою, жартувала  й критикувала   своїх залицяльників.  

“Замельдувалася” і я , виставила своє фото, описала свої уподобання та смаки і… шубовснула у віртуальний вир знайомств.   Пішло...почали писати. Ми  відбирали  з подругою Тетяною одного або двох і “прощупували” хто, звідки і кого  шукає.  Ой, яка то була чудасія, доходило до “ржачки”, як ми,  дві баби-пліткарки, розбирали того претендента й  розкладали  на частинки,  розвінчували  обіцянки.  Всі були вільні, неодружені, шукали тільки чесних та порядних жінок для серйозних стосунків. Проте, коли діло доходило до зустрічі,то більшість не могла у  вихідний день, тільки в будень на годину, дві. Можна було  зрозуміти, що чоловік не вільний, бо як втечеш від сім’ї.  Ми вивчали їх, а вони нас. Не всі спішили зв’язати свою долю з чужинами, які тут працювали доглядальницями та прибиральницями.  Чоловіки шукали для розваги, проведення часу, не спішили зав'язати серйозні стосунки. Мені це було зрозуміло, а Тетяну дратувало. Вона хотіла: не жонатого, багатого, без дітей, з гарною віллою, ну, хоча би з квартирою, та ще й не бридкого й не дуже старого.  Пошуки йшли, але не в те русло, як вона хотіла. Я сміялася: