Глава 7 "Незрозумілий залицяльник"

Поліна

На ранок ми не домовляємось з Іванкою зустрітись раніше, щоб випити чаю, прямуючи до університету, бо осінь вирішила на повну вступити у свої права. Вночі пішов дощ й зараз теж не припиняє мрячити, лякаючи перехожих мілкими холодними краплями. Беру з собою парасолю й вискакую з квартири. Не люблю дощ. В таку погоду мені особливо сумно. Нападає якась апатія й хочеться спати. Безрадісний сірий ранок. Навіть фарби осені тьмяніють на фоні мокрої сірості.

Коли виходжу на проспект, бачу, що трамвай тільки-но від’їхав і я на нього не встигла. Щоб не стирчати на пронизливому вітрі, чекаючи наступного, біжу на зупинку, щоб сісти на маршрутку. Якщо, звісно, влізу в неї. Світлофор показує, що лишилось сім секунд, щоб перебігти дорогу, тому вмикаю швидкість й помічаю як вчасно під'їжджає маршрутка. Автомобілі сигналять, але мені зараз не до того, щоб вибачатись. Потрібно встигнути. Ледве справляюсь зі своєю парасолею, яка ніяк не хоче закриватись й втискаюсь всередину маршрутки. Незручно, але все-таки краще, ніж запізнення. До університету підходжу вчасно й помічаю Надю. Вона йде, опустивши очі в асфальт і схоже, про щось міркує.

— Надь, привіт, — вирішую привітатись, коли проходить повз.

— А, привіт, Полю, — каже розгублено. Мабуть, я й справді відволікла її від важливих думок.

— В тебе все добре? — помічаю сум на обличчі.

— Так, нормально, — знизує плечима й крокує далі. Дивна якась.

Та часу подумати про це немає, бо підходить Іванка. Разом прямуємо до аудиторії, щоб знову зануритись у вивчення того, що мені аж ніяк не цікаво. Уявляю, як цікаво Даші навчатись на економічному. Заздрю їй по-доброму, що вона може сама вирішувати ким бути у майбутньому. Вона вже на четвертому курсі, незабаром отримає диплом і знайде гарну роботу, а я… А я ще довго писатиму про історії різних літератур й вивчатиму мови, щоб стати тим, ким ніколи не мріяла ставати. Чудова перспектива, чи не так?

— Чому зависла? Ходімо перекусимо, — повертає в реальність голос Іванки. — Поки писала, страшенно зголодніла.

— Ходімо, — підводжусь й поспішаємо до їдальні. Коли було тепло могли купити щось печене й перекусити в парку на лавці, а в таку дощову погоду доводиться сидіти в їдальні. Та не встигаю увійти за дівчиною, як мене хапають за руку. Відкриваю рота, щоб обуритись, але миттю опиняюсь притиснутою спиною до стіни, а на мене уважно дивиться той мажор з автомобіля.

— Привіт, — говорить, усміхаючись.

— Ти що собі дозволяєш? Відпусти! — шиплю на нього, втискаючись у стіну, щоб не бути так близько.

— Я не тримаю, — підіймає руки, але миттю ставить їх по обидва боки від мене. — Потрібно поговорити.

— Про що? — складаю перед собою руки.

— Чому вчора не сіла до мене?

— А з чого ти взяв, що мені потрібна допомога? До того ж ми навіть не знайомі.

— То познайомимось, — простягає руку, — Андрій.

— Ем… Поліна, — все-таки тисну його долоню, бо не хочу виглядати невихованою. — Мене подруга чекає, — переминаюсь з ноги на ногу, бо почуваюсь незручно. Всі, хто заходить до їдальні, звертають увагу на нас.

— То йди, — нарешті прибирає руки зі стіни. — В тебе скільки пар?

— Ще дві. А що?

— Зустрінемось в холі, — підморгує і йде, а я шоковано дивлюсь йому у слід.
Дві пари сиджу як на голках. Не хочу я з ним говорити. Навіщо? Взагалі не розумію навіщо він причепився. У нього дівчина є, я своїми очима бачила, як вони цілувались. Може, посварились і він так хоче їй помститись? Але я точно не бажаю бути предметом помсти.

— Ти чому така нервова? — питає Іванна після занять.

— Та знову цей мажор, — вирішую не приховувати від неї своїх хвилювань.

— Він, до речі, на четвертому курсі економічного вчиться.

— Звідки знаєш? Ховаю свій зошит й поспішаю за дівчиною на вихід.

— Поки ти з ним секретами ділилась, я часу не гаяла, — усміхається й бере мене під руку.

На щастя, в холі його немає, і я вже видихаю з полегшенням, як бачу його на вулиці зі своєю компанією. Вони стоять під дахом будівлі й спілкуються, а цей Андрій обіймає свою дівчину. Проходимо з Іванкою повз, але навіть не встигаю відкрити парасолю, як він помічає нас й підходить.

— Тікаєш? — хапає парасолю й притягує мене ближче.

— Ні, просто йду додому.

— Ходімо, підвезу, — тягне на себе, але я вириваю парасолю.

— Не потрібно, це зайве, — різко розвертаюсь й поспішаю наздогнати Іванку.

— Що, відшила тебе першокурсниця? — чую сміх його друзів, але не обертаюсь. Я в такі ігри точно грати не збираюсь. Спочатку обіймається з дівчиною, потім пропонує підвезти мене. Абсолютно несерйозний цей Андрій. Уявляю, як неприємно його дівчині, не хотілося б мені опинитись на її місці й спостерігати, як мій хлопець залицяється до інших дівчат.

— Будь обережною, — каже Іванка, коли наздоганяю її.

— Чому?

— Ти відшила його перед друзями. Дивись, щоб він не мстився за приниження, — говорить серйозно, а я недовірливо хмикаю.

— Яке приниження? Я не обзивала його, а просто відмовила. Сама доберусь, не потрібно мене возити, нехай свою дівчину підвозить. І за що мстити?

— Не зважай. Не хотіла тебе налякати, просто ляпнула, не подумавши. Я завжди така підозріла до всіх. Насправді я теж не розумію навіщо він чіпляється до тебе, якщо у нього є дівчина.

— Досить про нього, — підтримую подругу. — Я, мабуть, сяду на автобус. Сьогоднішня погода не дуже підходить для прогулянок. Бувай, — поспішаю на зупинку, а дівчина прямує далі.

Це ж треба! Цілий день дощить, настрою ніякого від цієї сірості. Вдома роблю чай й сідаю у своїй кімнаті перечитувати конспекти й виконувати домашнє завдання. Мама приходить пізно і втомлена. Але не забуває розпитати, як моє навчання і чи не виникає в мене якихось труднощів з дисциплінами. Запевняю, що все гаразд й продовжую своє усамітнення. Сьогодні мій настрій дуже солідарний з погодою. І навіть спати я лягаю рано, бо набридає читати конспект. Може, поїхати до тата на канікулах? Він давно гукає у гості. А я жодного разу не була, бо, ясна річ, мене ніхто не відпускає, знаходячи тисячу причин. Одна з яких – моє неповноліття. Але через місяць мені буде вісімнадцять, і я зможу сама поїхати куди захочу. Так і засинаю з роздумами про подорожі й цікаві знайомства. Потім трохи думаю про Андрія і його незрозуміле бажання зі мною розмовляти й наостанок згадую того, про кого не можна. Щоб гарно спати, не можна згадувати того чоловіка, бо знову снитиметься в жахливих снах.