Глава 2

Прекрасно, значить тут вже є людина, яка ненавидить мене через якісь свої причини. Прекрасно просто. Але тут я згадала, що все ж ми з цим хлопцем бачилися два рази. Перший був коли він влаштовувався на роботу. І як я могла забути про це? Я якраз розмовляла з батьком, адже він в котре намагався вмовити мене працювати з ним. Тоді ми досить сильно посварилися, і частково свідком і став цей Денис. Та, здається, він навіть не зрозумів причини нашої сварки. Та мені й байдуже. Напевно думав, що татусевій донечці чогось не купили, от вона і влаштувала скандал. Я знала яке перше враження справляю, і часто цим вміло користувалася. Все ж вигідно буде стервом. Це ж треба як все зівпало. А тепер він працює тут, на фірмі. І досі ще не звільнився. Ще й напевно має посаду. Але мені якось байдуже. Я його керівник, і ми просто змушені тепер працювати разом. Та якщо він все ж має якусь посаду, то чому тато не призначив саме його директором? Може причина ненависті саме в цьому?                                                                                                                                            

Для початку мені показали кабінет, який був досить великим та незручним. Мені тут було досить некомфортно, адже я не люблю занадто багато пафосу. Це одразу ж нагадує мені моїх батьків. А значить я не зможу нормально виконувати свою роботу. Тому, Міла показала мені кабінет, в якому колись працював фінансовий директор. Він був менше, та ще й стіна була скляною, звідки відкрився вид на працівників. Це мені підходило більше. Тому, я попросила зачекати десять хвилин, і далі вже почнемо знайомство. Це б мало стати лише звичайною формальністю, але це шанс познайомитися з кожним і дізнатися чи готові вони працювати, чи може нам одразу попрощатися. Так, може бути жорстоко, але це необхідно, аби врятувати фірму. Поки я присіла на крісло, закривши очі. Стільки років я намагалася уникати батька, доводячи, що можу самостійно себе забезпечити. А тепер все зруйнувалося в один момент. Та я не збиралася налагоджувати з ним стосунки, адже дуже добре пам'ятала ті слова, які він сказав мені, коли я йшла.                                                                             

- Якщо ти достатньо доросла, аби приймати рішення, то значить і ми тобі вже не потрібні. Ти ж тепер дівчина самостійна, і хочеш вчиняти так, як вважає за потрібне, не прислухаючись ні до кого. - його слова віддавалися ніби ехо в моїй голові. - Віднині двері цього дома для тебе закриті назавжди. Тому запам'ятай — тебе тут ніхто не чекає. Можеш насолоджуватися своїм вільним життям.                    

Я зібрала свої речі і пішла у квартиру, яку мені давно подарували. Спочатку я не дуже хотіла приймати її, але все ж не було зараз іншого виходу. Батько явно вже забув про це, та зараз мені вона якраз знадобилася. Все ж нехай це буде компенсацією за втрачене дитинство. Та і якось не дуже хотілося по зйомним квартирам бігати. За три роки я жодного разу не попросила в нього гроші. Навіть на свята приймала лише стримані привітання від мами, і то не завжди. А от тато навіть не намагався поговорити зі мною, адже вважав, що я його зрадила. Ні, я таки довчилася на архітектурному, та це було скоріше із принципу. Олександрові ніколи не кидають справу на пів дорозі. Тим паче це ще може знадобитися мені в житті. Але все ж я вирішила зробити так, як хотілося саме мені. Тому паралельно вступила на програмування. Зв'язки допомогли мені закінчити екстерном, і я влаштувалася на роботу за спеціальністю. Стільки часу я жила так, як вважала за потрібне, майже не пересікаючись з батьками. Та зараз все змінилося...                                                                                                                                

Що ж, більшість працівників виявилися доволі приємними та цілеспрямованими. Вони мали чітку мету, і долали будь-яку перешкоду, яка стояла на шляху досягнення. Працівники навіть були готові виходити у вихідні чи залишатися після робочого дня, аби лише був результат. Це якраз саме ті люди, з якими я зможу комфортно працювати. Ніхто навіть не зважав на те, що я донька власника. Принаймні, так здавалося на перший погляд. Моя жіноча інтуїція підказувала мені, що так буде й надалі. Ну що ж, подивимося. Але в нас лишився неприємний момент. Денис Тарнавський, як виявилося, в нас головний архітектор. Непогано як для такого молодого хлопця. Але з іншої сторони, тут не сильно то було з кого обирати. Згідно з моєю інформацією він працює найдовше, до того ж має не мало успішних проектів.    

- Значить архітектор. - посміхнувся хлопець. - Ніколи б не подумав. Мені завжди здавалося, що такі дівчата віддають перевагу іншому. Чомусь більш простому, ніж проектування будівель. Там ще й потрібні складні математичні розрахунки.                                                                                                      

- І чому ж я маю віддавати перевагу на твою думку? - я уважно дивилася на нього.                            

- Вечіркам, всяким там різним спа, шопінгу. - а він стереотипно мислить. - Ще має бути така маленька собачка, що більше схожа на пацюка.                                                                                                         

- Знаєш, я тобі нагадаю, що тепер я твій начальник. І не варто забувати про це. Люди придумали таку круту штуку, яка називається субординація. Тому все ж ти маєш дотримуватися її. Можливо, ти думаєш, що я тут лише тому, що татусь мене влаштував. Що ж, нехай так. Я не збираюсь витрачати свій час та нерви, аби щось тобі пояснити. Це і так немає сенсу. - він і не заперечував. - Та я прийшла лише тому, що цій компанії потрібна допомога. Не знаю чому ти мене ненавидиш, та залиш це при собі. Ми маємо зараз важливіші справи.                                                                                                      

- Логічно. Добре, але скажу одразу, мені не подобається працювати під керівництвом таких людей як ти. - Денис говорив абсолютну правду. - Я до останнього сподівався, що нам знайдуть когось нормальнішого. Керівника, який справді допомагатиме.