Глава 6

Після того поцілунку я справді старалася уникати Дениса, удаючи, що нічого не сталося. Мені було важко взагалі хоч якось сприймати його, адже ми тоді скоїли справді помилку. Тепер я це прекрасно розуміла. А він навіть і не намагався поговорити про це. Напевно, це і справді була лише його тимчасова слабкість, про яку він шкодує. І чому ж мені було настільки образливо? Напевно це все просто через те, що я досить довгий час була одна, і як правило зі мною ніхто не хотів будувати справжні стосунки. Тому можливо я просто хвилювалася через це. Недовго я тоді затрималася там, адже чомусь дуже сильно захотіла додому. Батькам я сказала, що просто себе не дуже добре почуваю, і хочу відпочити. Вони, звичайно, хвилювалися за мене, проте лише погодилися. Тому одразу ж викликала таксі та поїхала додому. Саме там і дала волю сльозам. Мала б вже звикнути, що зі мною хлопцям подобається лише проводити час. Ось і у Дениса було бажання поцілувати мене, і на цьому все. А може то просто так атмосфера повпливала. Чи він просто захотів спробувати, бо було цікаво як це буде зі мною. Правильної відповіді я не знала. І щось мені підказує, що не дізнаюся ніколи. Це було лише одного разу, і більше ніколи не має повторитися.                                                                       

Хоча, чого я це маю хвилюватися про це? Це ж лише дрібниця, про яку варто просто забути. Він нічого для мене не значить, як і я для нього. Ми лише просто знайомі, або колеги, що змушені працювати разом. Якісь почуття не з'являються в один момент. Тим паче після того, як Денис ненавидів мене. Лише в фільмах буває те, що пара одразу ж закохується з першого погляду. До того ж я не збиралася відчувати щось до цього хлопця. І нехай в нас і налагоджуються робочі стосунки, та скоро я просто піду звідси, і ми більше не зустрінемося. Він посяде таке омріяне місце директора, а я зможу рухатися далі. Тому і варто лише трохи почекати. Може мені вдасться весь цей час уникати його? Хоча, не завжди стається все так, як ми собі намітили. Краще в таких випадках нічого собі не планувати, адже Доля може вирішити інакше. Принаймні зі мною вона завжди грала в якісь свої власні ігри. Напевно вона не була прихильна до мене. І все сталося саме так, як я і думала, бо ми мали виїхати на об'єкт майбутнього будівництва. Це досить велике замовлення, і дуже важливе для подальшого успіхи "Радісею" на ринку даного виду послуг. Денис був архітектором цього проекту, а замовники хотіли ще й присутності керівника. Тому, ми й попрямували за адресою. На щастя він добирався туди своїм ходом. Готель мав розташовуватися на одному з островів, що розкинулися по Дніпру. Звичайно, тут будуть проведені ремонтні роботи по укріпленню, та й сама будівля не буде великою. Скоріш кілька маленьких сюди підійде більше, та Денис це і сам знав. Наші спеціалісти вже провели дослідження, і ми мали на руках приблизні рекомендації.                                                                                                                       

Поки що ж тут був лише невеличкий будиночок, в якому у випадку чого можна було б перебути час. Простий та дуже зручний, він був лише на одну кімнату та невеличка ванна кімнатка. Сюди ж ходив лише кораблик, іншими способами дістатися неможливо. І це ж треба було таке, що я забула телефон в машині. Прекрасно просто. Ну от як я примудрилася? Він же завжди зі мною. А тут... Ще й повертатися часу не було. Тому і доведеться якось потерпіти. Ця поїздка на острів починається просто чудово. На щастя машина в мене добре закривається, і його звідти не вкрадуть. Та все ж це не дуже добре, адже мені може хтось телефонувати. Досить довго ми пробули тут, адже замовник був дуже прискіпливим до деталей. Але все компенсувала його ввічливість та гостинність. Приємний чоловік, але і його можна зрозуміти. Він хоче, аби все було у найкращому вигляді. Я ж лише спостерігала за всім, інколи даючи свої поради. Однак Денис прекрасно знав, що йому робити. Він діяв так професійно та майстерно, що я навіть не могла відвести погляду від нього. Виявляється, що він ще більш талановитий, ніж я думала. Коли ж Олександр Павлович, замовник, збирався по своїх справах, ми попросили час, аби ще тут добре роздивитися все. Нам потрібно було дізнатися пару деталей. Але він попередив нас про те, що наближається доволі сильна гроза, і в такий час ні один корабель не попливе. Але ми все ж наполягали. Тому він погодився, і за годину за нами має приплисти катер. Що ж, часу мало, проте ми маємо встигнути.                                                                                                          

Але погода поступово погіршувалася. Вже піднявся досить сильний вітер, і я чула грім, який розрізав цю тишу. Мені справді ставало страшно, адже я не любила грозу. І в назначений час ніхто за нами не приплив. Чудово просто. Не думаю, що про нас забули, а значить тут щось інше. Мій телефон залишився в машині, а от в Дениса був майже розрядженим. В нас є зовсім мало часу, аби все вирішити. Та все ж нам вдалося додзвонитися до замовника. Після деяких уточнень він нам повідомив, що через сильний вітер та грозу, що вже наближалася, сьогодні нас забрати не зможуть. В таку погоду катер не зможу плисти, адже є великі ризики. Як тільки все заспокоїться, за нами одразу ж надішлють рятувальників. Та заряд телефона треба берегти, бо зранку нам будуть дзвонити. Денис вимкнув телефон та поклав його до кишені. Сподіваюся, що все буде добре.                                                     

- Просто прекрасно. Я думав, що цей день пройде досить нормально. Але ні, все просто неймовірно. - не витримала я. - Зараз ми застрягли на цьому острові, і нікуди не можемо дітися. Ще й дощ починається. Якби я знала, то хоч би тепліше вдяглася. А так мені ще й дуже холодно. Я зараз точно захворію, і буду потім довго лікуватися, бо в мене слабкий імунітет.                                                     

- Тоді, в нас лишився тільки один вихід. Ми ж не будемо мокнути під дощем. - хлопець попрямував до будиночка. - Ти так і будеш там стояти? Чи може підеш в середину? Там ти точно не захворієш. Принаймні, мені так здається.