Глава 9

Ми майже одразу після мого крику повернулися додому. Я досі відходила від магічного ефекту тієї місцевості. Мені вже давно не було настільки спокійно на душі, адже я могла розслабитися. Хто ж знав, що мені так добре буде в темному лісі. Але я відчвала себе в безпеці. Аня майже не говорила, а я просто не хотіла руйнувати цей чудовий ефект. Чи не вперше за доволі довгий час я себе відчувала просто неймовірно. На душі було настільки легко, що хотілося сміятися та плакати одночасно. Чому саме плакати? А я й сама не знаю, адже чомусь я так і не змогла відпустити цю всю ситуацію з Денисом. По ідеї мені має бути байдуже на все, але щось таки відбувалося в середині. Я не знала як реагувати на все те, що відбувається між нами. І навіть уявлення не маю, чи варто нам взагалі щось продовжувати? Простіше було би просто вважати його своїм колегою по роботі і все. Думаю якось можна було зробити так, аби все рідше нам пересікатися. Але чи потрібно це мені? А може я хочу зовсім іншого? Сьогодні мені вдалося добре виспатися, адже я зовсім не бачила кошмарів. Вперше за довгий час я мала спокійну ніч. Мені снилося щось приємно, але що саме згадати не можу. Можливо, як і раніше, спогади з інтернату. Не дивлячись на те, що я дуже боялася їхати в це місце, та там пройшли найкращі роки мого життя. Я знайшла там чудових друзів, і завдяки їм стала саме такою, як я зараз є. Марія Степанівна, наша директорка, оточувала всіх такою турботою та любов'ю, що навіть уявити було важко. Ця прекрасна жінка не могла мати дітей, тому для неї ми були такими. І усі учні, що навчалися тут, згадували її лише з теплотою. Для нас всіх вона стала другою мамою. Ми любили її. Як і решту вихователів, вчителів та працівників. В неї був якийсь талант підбирати хороших людей, що дуже любили дітей. Особливо запам'ятовувався Ігор Іванович, чоловік Марія Степанівни та вчитель історії. Він завжди вмів настільки нас зацікавити, що його слухали всі. Тому можна навіть сказати, що дитинство було щасливим.                                                                                                                         

Але, звичайно, ми сумували за домом, за батьками. Все ж кожному хотілося повернутися додому. Всі учні тут були не тому, що їх батьки не в стані були їх виховувати чи не мали достатньо фінансів. Деякі не хотіли, а деякі, такі як в Матвія, просто працювали й не могли весь час приділяти дитині. Але вони регулярно забирали не тільки його, а й нас додому. Вони по-справжньому любили сина. А потім хлопчик вже й не хотів лишати друзів і йти до звичайної школи. Але це було дуже рідко. Більшість тут були такі як я — покинуті батьками, від яких завжди намагалися відкупитися грошима. Весь мій клас випустився хорошими людьми й в житті багато чого досягли. І в цьому найбільша заслуга саме Марії Степанівни, а не родини. Хоча добре, якщо батьки, так само як і мої, зрозуміли свою помилку і намагалися все виправити. Але таке буває дуже рідко. Значить вирішено, треба з'їздити в гості до інтернату, бо досить давно я там не була. Марія Степанівна завжди була рада бачити кожного з нас в себе. Вона казала, що це дім кожного з нас. Тому, швидко вдягнувшись у джинси та білу футболку, я взула білі кеди та взяла джинсовий піджак. На вулиці стало трохи тепліше, тому я можу вдягнутися так. Взагалі зараз би мало бути дуже холодно, але в нас і в січні бувало світило сонце і люди вдягали прості курточки. Отакі от в нас зими в Києві. По дорозі я ще заїхала в супермаркет та накупила всяких смаколиків, а ще улюблений торт Марії Степанівни - "Наполеон". Але, знаючи, що вона більшу частину роздасть учням, я взяла ще кілька. Зараз в інтернаті є лише п'ять перших класів, адже через певні проблеми він був закритий протягом кількох років. Та минулого року вони знову почали набирати учнів молодших класів. А от наступного року вже все запрацює повноцінно. Я була рада, що знову багато людей отримає собі своєрідний дім.                                                                                                          

Інтернат знаходився за межами міста, і охоплював доволі велику територію. Колись він належав матері Марії Степанівни, але потім перейшов їй у спадок. Це був старий маєток, що мав просто величезні розміри. Зараз тут постійно допомагає Даринка, племінниця директорки, яка живе тут. В неї померли батьки, коли дитині було одинадцять років, і з того часу вона постійно з тіткою. Мені здається, що згодом їй дістанеться і сам інтернат. І, на мою думку, це чудово, адже в Даринки і справді талант до керування, ще й вона дуже сильно любить дітей. Я зателефонувала Марії Степанівні завчасно, тому вона і чекала на мене з Ігорем Івановичем та Даринкою на вході.                                                         

- Вероніко, як я за тобою скучила. - одразу ж обійняла мене жінка. - Ти рідко приїжджаєш до нас. Ми стільки часу тебе не бачили.                                                                                                          

- Просто зараз дуже багато роботи. Це й з батьками нарешті все налагодилося. - посміхнулася я, обіймаючи по черзі чоловіка і Даринку. - Я там смаколиків привезла, але не думаю, що зможу це все сама вивантажити.                                                                                                                                    

Вони ж одразу прийнялися мені допомагати, проте директорка досить довго ще бурчала, що не варто було витрачати стільки грошей. Хоча я сама знаю, що те, що платять батьки дітей, вона в більшості на інтернат витрачає, аби у дітей було все найкраще. Це той випадок, коли вартість навчання виправдана. Так, воно було трохи дорогим, та все ж воно того варте. Ми занесли всі смаколики до їдальні, і прийнялися все розділяти по класах, не забувши залишити для вчителів, персоналу та самих керівників. І я не пошкодувала, що стільки всього купила. Для дітей це стане справжнім святом, хоча їм дуже часто тут влаштовують такі сюрпризи. Швидко все роздавши, ми сіли в кабінеті Марії Степанівни за чашкою чаю, а Ігор Іванович та Даринка мали якісь справи.