Епілог

Сьогодні в нас річниця з Денисом. Ще один рік, який ми провели разом. Ще один рік, наповнений щастям та коханням. Ми вже одружені стільки років, і абсолютно щасливі. І я досі не могла повірити що це все відбувається зі мною, адже в нас все так починалося. Потім ще й були проблеми з вагітністю, та ми маємо нашого Макарчика, найкращого у світі синочка. Це така радість, коли маленьке чудо називає мене мамою, та тягне свої крихітні ручки, аби я обійняла його. І я б ніколи не подумала, що Денис може бути настільки турботливим батьком. Він кожну вільну хвилину проводив з хлопчиком, активно приймаючи участь в його вихованні. Син просто обожнював свого батька, адже я бачила як світяться кожного разу його оченятка, коли він бачить Дениса. І чесно, мені здавалося, що він в нас зараз звикне до постійної уваги та подарунків, а далі нам буде важче з ним. Але ні, чоловік вчив його як має поводитися справжній чоловік. І хоча йому лише чотири рочки, та я бачу, що ми будемо ним пишатися. Все ж ми займалися правильним виховання дитини, адже я не розуміла батьків, що дуже сильно балують своїх малих. А сьогодні ж в нас свято, на яке ми запросили усіх наших друзів та родину, яких назбиралося досить багато. Довелося навіть відмовитися від ідеї з рестораном, тому мій тато запропонував гуляти в них, адже в будинку є досить великий сад. Мама взяла на себе всі організаційні питання, а допомагала їй Тамара. Жінки за ці роки не просто знайшли спільну мову, а й стали найкращими друзями. А ще це дві найкращі бабусі для нашого Макарчика. Не дивлячись на те, що Тамара йому не рідна по крові, вона дуже сильно любила малого. І все було так чудово.

Однак останнім часом я почала себе не дуже добре почувати. Дуже сильно болів живіт, ще й якась слабкість та погіршилося загальне самопочуття. В голові проносилися найгірші думки, адже я вже мала проблеми зі здоров'ям під час вагітності, і лікар попереджував, що може щось статися. Невже пішло ускладнення? Ні, я не хочу навіть думати про таке. Мені вже було дуже страшно. Та ніби цілих чотири роки все було добре. А тепер... Тому я одразу ж записалася до лікаря, а супроводжував мене усюди Денис. Зі мною все добре, і це просто якась перевтома чи щось типу того. Чоловік, здається, хвилювався навіть більше ніж я. І після всіх обстежень я вийшла до нього з довідкою в руках. Я навіть не знала як на це реагувати, тому просто присіла поруч та дивилася в одну точку. Невже це справді сталося? Не можу в це повірити. Але ж таке неможливо, та зараз листочок в моїх руках доводив зворотне. 

- Вероніко, що сталося? - не витримав Денис. - Щось дуже серйозне? Ми з цим зможемо впоратися? 

Я ж лише просто протягнула йому довідку, не говорячи ні слова. Ця довідка змінить наше життя. І від сьогодні все буде інакше. Чоловік уважно дивився на неї, і я бачу сотні думок, що проскочили в його голові буквально за кілька хвилин. Він теж не міг повірити, вважаючи це якимось сном. Але чи радів він цьому факту? Здається, що так. Принаймні я дуже сподівалася на це. 

- Це правда? - шоковано промовив Денис. - Вероніко, в нас буде дитина? Але ж лікарі казали, що таке неможливо. - чоловік все ще не міг повірити. - Це точно реально. 

- Так. - прошепотіла я. - В нас буде друга дитина. 

Коли народився Макар, лікарі одразу ж сказали, що я навряд чи зможу завагітніти вдруге. Звичайно це було сумно, адже ми обидва єдині діти в сім'ї, і нам хотілося мати велику родину. Однак тепер вже ми були раді, що маємо хоча б Макарчика. Тому ця дитина і стала для нас ніби якимось дивом. І ось тепер таке... Страх та радість перемішалися в мені, адже я хвилювалася за ще ненароджене маля. А раптом будуть якісь проблеми чи ще щось? Але найбільше зараз я боялася реакції Дениса. Може він не хотів другу дитину? Хоча я знала, що це не так. Раптом він передумав? Марно, бо чоловік підняв мене на руки та закружляв зі щасливою посмішкою. Я буквально відчувала його щастя. Ну звичайно він зрадів, це ж наша дитина. А тоді Денис потягнувся до мене та ніжно поцілував, стараючись обіймати дуже обережно. Ще би, він тепер буде решту місяців носитися зі мною, ніби я кришталева ваза, яка от от може розбитися. 

- Дякую тобі, ти робиш мене найщасливішим. Ти подарувала мені родину, нашого синочка. А тепер ще одну дитинку. Якщо це ще й буде дівчинка, то я взагалі буду просто на сьомому небі. Та навіть якщо і другий синочок, то теж чудово. - чоловік не випускав мене з рук. - Ну що, зробимо подвійне свято? Ще й Макарчика обрадуємо, він ж так хотів братика чи сестричку. 

- А чому б і ні? - посміхнулася я.

Я справді ще не до кінця усвідомлювала, що в мене буде дитина. Це все схоже на якийсь чудовий сон, і я дуже боялася прокинутися. Дуже хотілося, аби це була донечка. Але головне, що б малюк був здоровий. Однак я була щасливою, адже в мене є моя родина, друзі та коханий чоловік. І якби я тоді не зробила крок назустріч нашому коханню, якби я втратила свою віру, тоді все могло б скластися інакше. Та зараз все добре, і це точно не фінал нашої казки. Це лише початок. Ми будемо щасливою родиною, адже на нас велика відповідальність. Тепер ми маємо гідно виховати двох дітей. Та я можу сказати одне - я абсолютно щаслива...

Наше життя взагалі така непередбачувана штука. Ніколи не знаєш, куди воно тебе занесе і як все складеться. Проте я впевнена в одному. Якщо поряд потрібні люди, що завжди прийдуть на допомогу і опиняться поряд в потрібний момент, то навіть найскладніша ситуація стає простою та такою, яку можна легко вирішити. От тільки інколи ми після неправильних вчинків закриваємося у собі. Боїмся зробити крок у невідомість, чекаючи осуду чи насміху. А в цей час життя проходить повз нас, і ми цього навіть не помічаємо. Інколи буває занадто пізно щось змінювати. Та я вважаю, що людина здатна взагалі на все, варто лише захотіти.

І навіть якщо ваша гра з самого початку приречена на провал, ніколи не переставайте боротися, адже ніхто не знає до чого це призведе...