Провальна гра

Денис

Вероніки більше немає... Ось так просто все обірвалося, а я навіть не встиг сказати їй найголовніші слова. Та зараз важливе зовсім не це. Вона більше не буде радіти кожному новому дню, посміхатися можливостям. Я досі не міг повірити в це. Ні, такого просто не може бути. Це все якась помилка. Одразу як я почув про аварію, то почав телефонувати дівчині, сподіваючись, що вона в порядку. Однак телефон був поза зоною досяжності. Паніка та страх почали підійматися у мені з новою силою. Ні близкі, ні друзі нічого не знали. Я все ще продовжував себе заспокоювати тим, що все в порядку. І тоді я зателефонував до лікарні, де мені і повідомили страшну новину. Вона померла. В той момент весь мій світ зруйнувався, адже я просто не уявляв своє життя без неї. Хотілося кричати, плакати чи розносити все на своєму шляху. Ні, цього просто не могло статися. Вероніка не могла піти з цього світу, адже він ніщо без неї. Принаймні для мене. В серці почала розростатися неймовірна порожнеча, я не хотів нічого. Хоча ні, хотілося лише одного - просто померти, аби більше нічого не відчувати. Вероніко... Чому так сталося? Вона мала прожити щасливе життя. Господи, забери краще мене замість неї. Вона варта більшого, на відміну від мене. 

І саме в цей момент мені в голову прийшов лише один варіант розвитку подій - я більше не зможу жити без неї. Не зможу приходити на роботу і бачити пустий кабінет. Навіть в квартирі кожна дрібниця нагадуватиме мені про неї. А в цьому світі якось в один момент стало порожньо, і нічим дихати. Я не міг нічого робити, адже біль навіть і не думав вщухати. Тому, прийшовши додому, я дістав пістолет, що дістався мені в подарунок. Стільки років я навіть не витягав його, забувши про цю річ. Він в мене був для самооборони. Проте зараз зіграє зовсім іншу роль. Взагалі це було дуже чудовою іронією - подарувати пістолет хлопцю, в якого мама так життя самогубством покінчила. Але зараз він був дуже доречним. Історія повториться. Я підніс його до своєї скроні, проте так і не наважився натиснути на курок. Руки тряслися, але я так і не зміг зробити цього. Не знаю, що зупиняло мене, але все ж я так і сидів з пістолетом, приставленим до моєї скроні. Не знаю скільки часу пройшло, сльози ж текли з моїх очей, але я не зробив цього. Я занадто слабкий, і не здатний на рішучий крок. В голові ж проносилися спогади нашої останньої розмови, та і це не допомогло. 

Я не можу зробити цього...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше