Денис

Дивно, ця Вероніка виявилася не така вже й погана, як я думав. Дівчина має почуття гумору, гострий розум та добре серце. Вона справді професіонал своєї справи. Я навіть уявлення не мав, що вона буде настільки добре справлятися. Вже за кілька днів роботи Вероніка виявила головну проблему у фінансових звітах, і тепер намагалася мінімізувати втрати. І може це саме той директор, який потрібен нашій фірмі, аби вийти з того стану. За ці дні дівчина показала себе з найкращої сторони, намагаючись допомогти кожному. І це викликало якісь дивні емоції в мене, яких я і сам не розумів. Ні, звичайно я дуже сильно хотів стати директором. Але тепер розумію, що можливо в мене б навіть не вийшло. Так, я хороший архітектор, але в інших сферах не дуже то й розбираюся. 

Можливо, я і справді був несправедливий до неї. Вероніка не схожа на тих панянок, які живуть лише заради грошей, та й не думає більше ні про що. Вона має правильні думки, і знаходить вирішення будь-якої проблеми. Цікаво, що ж вона ще приховує в собі? Саме з такими думками я і прийшов додому. Хотілося зателефонувати Ані, аби поділитися з нею своїми переживаннями. Вона завжди була для мене однією з найближчих людей на цьому світі, і я розповідав їй усе. Але ж вони тепер подруги, а це значить, що Аня буде наполягати на тому, що вона дуже хороша. Доведеться впоратися з цим самому. 

Мене відволік дзвінок телефону, але, побачивши номер, я відхилив його. Не хочу з ним говорити, адже вже стільки часу пройшло. Я не знаю як себе поводити з ним, навіть після стількох років. Я все ще не можу йому пробачити, і не знаю чи вийде колись. Це занадто важко для мене. Та все ж на четвертий мені довелося відповісти.

- Ало. - сказав я з явним невдоволенням в голосі. 

- Синку, привіт.- відповів батько. -  Я дуже скучив за тобою, адже ти не відповідаєш на мої дзвінки. 

- Давай от без цього. Просто кажи, що тобі потрібно. - перервав я. - Я вже давно виріс з того віку, коли вірив кожному твоєму слово. Ми прекрасно знаємо, що ти би просто так не подзвонив. Тому кажи вже, бо я не маю часу. 

- Добре, хоча я справді дуже скучив за тобою. Ти ж мій рідний син. - він видихнув. - У Каріни у наступний вівторок день народження. І вона хотіла би запросити тебе. Дівчинка просто мріє, аби ти прийшов. 

Каріна - це моя зведена сестра від другого шлюбу батька. Вони вже не маленька, але я не міг сказати скільки їй точно років. Ніби тринадцять, та я не впевнений. Але я ще жодного разу не бачив її, бо мені просто не цікаво це. Вона мені не рідня, принаймні я так вважаю. Я ненавидів батька, адже саме через нього померла моя мати. Він пішов від неї до цієї родини. Тому, моя відповідь була би очевидна. Я кожного разу відовлявся. Але щось в мені ніби сколихнулося. Аня би сказала, що це на мене так впливає вік, ніби я стаю старше. 

- Я подумаю. - відповів я, скинувши дзвінок.

Не знаю, з одного боку дитина ж не винна в тому, що її батько виявився таким. Вона хотіла би познайомитися зі старшим братом. Але з іншої я не міг інакше. Щось в мені ніби не давало зробити цього. Можливо я занадто довго жив з цією ненавистю, і тепер просто не міг інакше. Але хто знає, можливо одного разу все зміниться.