Бонусна частинка

Вероніка стояла біля школи, не вірячи, що тепер вона буде навчатися тут. Ця велика сіра будівля виглядала досить непривітно, і скоріш лякала. Це місце не може стати її новим домом, адже воно справляло не найкраще враження. Навіть маленька дівчинка прекрасно розуміла це. Вероніка хотіла втекти, і більше ніколи не повертатися. Проте, на жаль, вирішувала не вона. Не дивлячись на те, що вона завжди була розумнішою за інших дітей, їй зараз було страшно. Дівчинка звикла бути постійно поряд з батьками. І нехай вони й не приділяли їй багато уваги, та вона була в рідному домі. А тепер вона тут, в інтернаті. Це елітне місце, і її забиратимуть додому на вихідні та канікули, але все одно це зовсім не те. Все таке незнайоме, а вона ще й наймолодша тут. Але приватні вчителі, що займалися її вихованням з самого дитинства, завжди казали, що Вероніка унікальна. І тут їй буде дуже важко. 

Хотілося плакати, але вона стримувалася. Сильні дівчатка не мають плакати, адже коли інші страждають, такі люди шукають вихід. Вероніка прекрасно розуміла це навіть в своєму юному віці. Їй довелося занадто рано подорослішати. Саме тоді до неї і підійшла директор, Марія Степанівна. Вона так мило та тепло посміхалася дівчинці, що сльози поступово почали відступати. Можливо, вона тут і знайде своє місце, а ця жінка їй точно допоможе. Від неї йшло материнське тепло, яке ніби хотіло обійняти все і одразу. Справді сльози виступили на очах, бо я так сумувала за матір'ю, хоч вона ніколи ні не була такою для мене. Я любила її, проте нічого не отримувала натомість.

Марія Степанівна провела їй невелику екскурсію. Її кімната була дуже великою та зручною, адже батьки потурбувалися про те, щоб з їх донечкою ніхто не жив в одній кімнаті. Багато м'яких подушок, милих іграшок та приємних дрібничок, які створювали затишок. Однак Вероніці дуже не вистачало батьків. Шкода, що вона тут живе сама, бо ні з ким буде погратися. Але ця кімната почала давити на неї, тому вона і поспішила на двір. Зараз там майже не було дітей. Лише троє хлопчиків, що трохи старші за неї. Вони гралися у м'яч. І Вероніка навіть не помітила, як він прилетів до неї та вдарив у плече. Від здивування вона могла лише зойкнути. Але це було досить боляче. Її ніхто ніколи не бив, а няня навіть спостерігала, аби Вероніка ніде не вдариласяя. Тому від образи та неочікуванності мало не бризнули сльози з очей. 

- Вибач, ми не хотіли. - одразу підбіг до неї один хлопчик. - Ми просто гралися в м'яч, а він так неочікувано відлетів. Сподіваюся, тобі не дуже боляче? - Вероніка похитала головою. А мене Льоша звати. Може хочеш з нами? Це не дуже складно, але весело. 

Не довго думаючи, Вероніка тоді погодилася. Хто ж знав, що це рішення так сильно змінить її життя. З того дня інтернат справді став для неї домом, де вона знайшла справжніх друзів та тепле відношення. І саме цей період вона буде згадувати як щасливий. А скільки таких моментів на неї чекає ще попереду...