Глава 2

Білі кросівки з чорним вкрапленням мерехкотіли у пітьмі. Маша чимдуж поспішала за спритним Богданом. Що відбувається? В яку гру вони вплутались? Питання, які не давали покою дівчині. Вечірній спринт не входив у плани Марійки. Їй би тільки погуляти з кращим другом, відчути рівновагу та впевненість, яку він надавав їй лише однією присутністю, поговорити ні про що та про все одразу, забути на хвильку про турботи за майбутнє, за довгу розлуку, яка грізною хмарою нависала над ними. Натомість вони щосили мали бігти в центр міста, виконувати пришелепкуваті завдання невігласів драггерів, геть забувши заради чого затівалась їхня зустріч. Пригода, яка закінчиться точно плачевно, завадила Марійці бути відвертою з другом – зізнатися, що не витримає далекої відстані між різними університетами, безкрайньо сумуватиме. Не замінять нечасті прогулянки на канікулах щоденні вилазки до води, вихідні нічні сеанси у кіно чи перегони-зіткнення на дитячих машинках у парку атракціонів. Зруйнуються ці близькі стосунки, бо час ламає все.

За друзями поспішали драггери, не відстаючи ні на крок. Назар не довіряв парочці. Взагалі-то, нікому не довіряв, та сьогодні особливо. Тому варіант добратися до театру громадським транспортом відкинув – змусив бігти. Влада над іншими п’янила, але не тьмарила розум. Як не впиватися, коли навколо скутими ляльками всі виконують будь-які забаганки. Керовані страхом, його обрані жертви ладні були віддати все, лиш отримати помилування від розсердженого ватажка. І він брав все, залишаючи відкритою кватирку, через яку в будь-який момент може нахабно ввірватися та погрожувати, насолоджуючись кожною відведеною для цього секундою. Та у Богдановому серці таївся не страх, що зупинило Назара від команди прибічникам скинути дівчину та хлопця до річки й вдосталь побавитись. Готовність протистояти, нанести удар – читалось на Богдановому обличчі, ніяк не острах. Це наштовхнуло Назара на думку, що перед ним серйозний супротивник, не просто зляканий однокласник. Через те він не просто знущатиметься, цієї ночі хлопець їх знищить.

Драггери чорними шуліками слідували за Богданом. Ватажок дав незримий знак не спускати очей з хлопця, і вони стрімголов гналися за ним, розсікаючи обтяжене газовими викидами повітря. Бігли хвилин з п'ятнадцять і злегка захекались. Викликаючи подив пізніх перехожих, зграя натягнула капюшони, як символ їх нестриманості та загадковості. Дехто впізнавав драггерів і різко змінював напрям ходу, лиш би не потрапити у поле зору розбишак, інші перераховували кількість учасників, здригаючись, що їх стало на двійко більше. Самі ж драггери не розуміли, чому Назар так прив’язався до пари друзів. Доручив їм повестися на дивні умови. Залишати німе застереження про силу страху клану «Драггери» - задача повноправного члена банди. Графіті з символом кинджалу, що вигулькували почасти на закинутих будівлях та на мосту, - справа істинного драггера. Не перших зустрічних, а тих, у кого в серці палає жага кидати виклики цьому світові, бути вільним, непідкореним загальним правилам та водночас відданим своєму лідерові, який скеровує та направляє по течії безпідданства та всевладдя. Обурення поведінкою Назара десь вже чесало потилицю, та вони звикли йому довіряти, тому без зарікань очікували на фінальний результат. Початковим планом було як годиться намочити «нареченого», а за ним – «наречену», а потім спробувати нанести графіті на одне з відомих кошерних багатоповерхівок, щоб мешканців впевнились – встановлених меж для них не існує. Довіреність зайнятися ділом банди чужакам здавалась драггерам дивною, а зацікавленість Назара – перебільшеною. Проте хлопці беззаперечно йшли обраним Назаром шляхом, як звикли робити завжди.

За ноги щипала втома. Оминати більш людні місця, щоб ніхто не додумався викликати поліцію, коли бачили зграю драггерів, виявилось складніше, ніж Богдан собі уявляв. Похмуре місто наче заново оживало, мигало барвами, що притягували нічних метеликів. Позбавлені денних обов’язків люди скаженіли від нестримної свободи, що взялася мало нізвідкіля. В відкритих ресторанах, невеличких кафе то тут, то там чулися постріли відкоркованого шампанського, розважливі голоси та піддаті обличчя. Вони святкували, немов п’ятниця наступає чи не раз на рік. Тішило Богдана те, що ніхто і справді не звертає на них уваги. Так, подивлялися синхронному спринту, але не до кінця усвідомлювали, що не на добру справу ця акція. Залишивши район набережної, вони швидким кроком рушили центром міста, щоб дійти до театру. Богдан не бачив сенсу бігти й тут, аби не викликати зайвих підозр. На головній вулиці міста людей виявилось, що мурах. Змінювали один одного і таксі, що підбирали одиноких пасажирів то біля парку, то біля супермаркетів. Пройшовши і парк, і кондитерську, Богдан помітив, як видніється вершечок блідо-помаранчевого театру драми та комедії - один з пам’ятників архітектури національного значення. Вони досягли місця призначення, і хто знає, що чекає на них далі. Скоса глянувши на приміщення Богдан відмітив, що фасад будівлі підпирали довжелезні білі фусти. Їхні вершечки оздоблювали модульони, липне листя якого хвилями бризкало на всі боки у вирі акантного орнаменту. Під громіздким антаблементом, який прикрашали напівголі канефори з музичними інструментами у руках, нависав трикутний фронтон із серповидною емблемою, ставлячи крапку в довершеності театру. Грушоподібні ліхтарі над дерев’яними дверима з табличкою «Вхід» засвічували обличчя банди, вивертаючи назовні їхні брудні таємниці. А канефори, стріляючи поглядами, вже почали активно перешіптуватися та обмовляти незваних гостей, від яких тхнуло гидкими вчинками.

Хтось з банди чихнув, підтверджуючи думки Богдана, що час діяти наступив. Хлопець взяв за руку Марію, яка ще відходила від пробіжки, та повернувся до Назара:

- Всередину без квитка нам не потрапити. Позаду є чорний хід для персоналу. Ми пройдемо крізь нього, намалюємо графіті та втечемо, а ви залишайтеся тут і чекайте.