Глава 3

Гілочка старого клену, неначе градієнтом, повільно вбиралась в золото. Від коріння до крони бурштинова магія охопила величне старе дерево, яке ще не встигли замінити на молоде. Воно солдатом стояло в непопулярному районі міста, надаючи притулок усім, хто ховався від променів пекучого сонця. Вересень не ступив на землю, затримався на порозі. Не його час володарювати, та ще з далеку вже стиг переманити на свою сторону нових прихильників: деревця горобини за власним бажанням, рядки берізок – вимушено. Серпень не зміг відвоювати собі хоча б когось, здався без бою, приклонився перед Вереснем, поклавши могутню зброю до ніг старшого брата. Не холодно. Сухо та спекотно. Жовте листя де-не-де злітало на бруківку, його неодмінно шпиняла дітвора. Серпневе серце розривалось від болю, та заплющивши очі в його пам’яті знову оживали в'язи, кружляли в пристрасному танці злетівші голівки квіток акації, співали свою ніжну колискову білосніжні айстри. Він намагався втримати спогад в точності таким, яким він був насправді. Тільки б втримати…

Активне клацання пальців перед лицем Марії привело її до тями.

- Ау, чуєш, що говорю?

Вона заледве оговталась від примарного спогаду тринадцятилітньої давності, що диким пострілом пробився в її доросле життя. І чому саме зараз їй явилась давно забута пригода? Ласуючи вишуканим десертом, Маша відновлювала нерви після даремно витраченого часу на пошук роботи – нуль у результаті двогодинного прокручування коліщатком миші. Дівчина була згодна на будь-який підробіток, лише б не нудьгувати вдома, забиваючи голову дурницями. Та й гроші потрібні. Погодитися на прохання подруги прогулятися та перекусити солоденьким - завжди приємність. Вже з годину в них на вустах одні нісенітниці, та от Машу вхопило відчуття, що минуле зовсім поруч.

- Так, чую, - схилилась дівчина, - Надіє, ти ж знаєш, якщо ти придбаєш ту жовту сукню в горошок, тобі одразу знадобляться нові підбори, які б пасували, і ти будеш мені скиглити, що варто взяти і взуття.

- І?

- Що?

- Коли поїдемо за покупками? – пропустила все Надія, і перейшла до суті півгодинної тиради.

- Ніколи, я зовсім без копійчини в гаманці, а мені ж теж обов’язково щось закортить. Справжня тортура, -  виправдовувалась Маша та, побачивши благаючий погляд подруги, вимушено змовилась:

- Ох, добре, давай поїдемо зараз.

- Ура, оце інша справа, - зраділа Надя і, обвівши поглядом залу, помітила офіціанта,  що спішив до їхнього столику:

- Ось і рахунок несуть.

Хлопець, вибачившись за турботу, обережно поклав чек, хотів був зникнути, але Надія його зупинила:

- А номер телефончику свій залишите?

- Вибачте, в мене є дружина, - він зніяковів та повів лівою долонею так, що на безіменному пальці заблищала обручка.    

- Як жонатий, то й пофліртувати з гарною дівчиною зась? – не зупинялась дівчина.

- Надіє! – попередила її Маша і додала хлопцеві:

- Передайте шеф-поварові подяку за дивовижний малиновий чізкейк.

- Неодмінно, - офіціант з полегшенням зник за дверима кухні, по дорозі неоднозначно кивнувши барменові.

- Я ж для тебе стараюсь, - надулась Надія. - В мене кавалерів, хоч лопатою розмахуй. А ти от що? Навіть безробітна.

- Ну, дякую, - піджала вуста Марія.

- Ну, будь-ласка, - плеснула Марійці по руці та підвелась, розправляючи довгу блакитну спідницю. Надія додала до чеку п’ятсот гривень, не очікуючи на решту, нехай офіціантові дістануться гарні чайові. Марія хотіла сплатити свою частку, на що отримала ще один ляпас по руці. Дівчина легкою ходою вийшла на подвір’я, вдихнула свіжого повітря, як почула гучний удар дверима ресторану. Надія пройшла повз, не притримавши двері.      

- Обережніше, подружко.

- Як клієнт – я задоволена, а от як жінка – ні, - скаржилась Надія, пишаючись прощальним вчинком. - Не годиться брати на роботу симпатичних та одружених.

Марія закотила очі до неба, дякуючи, що це ще подруга в чудовому настрої. І одразу збентежилась, що підписалась на забаганку Наді:

- Не можу повірити, я піддалась на провокацію. Мазохістка,їй-Богу.

- Хто ж ще зі мною піде, як не ти, моя люба…

- Не підлизуйся, - смикнулась Марія.

- Моя люба безробітна, - закінчила Надія.

- Мені конче потрібна робота. Прямо зараз, - Марія зупинилась і тупнула ногою, наче в дитинстві.

- Машо, - подруга гляділа поверх голови дівчини на вітрину стильного магазину, де красувалась вивіска: «Потрібен менеджер з продажу». – Дивись.

Марія одними губами прочитала надпис та подумала, чому б не спробувати.

- Нічого собі, - здивувалась Надія.

- Я піду, запитаю, чи ще актуальна вакансія, - поспішила дівчина, та її спинила Надя.

- Стій. Хочу до Діснейленду, - вигукнула вона і тупнула ногою точнісінько, як подруга. – Не спрацювало. Де моя подорож? А ну, ти тупни!

- Облиш, ходімо, - вона потягнула подругу за собою до магазину, на вітрині якої позували напівоголені моделі, що рекламували коштовні швейцарські годинники.