Глава 7

Цієї ночі Марію не турбували жахіття, навпаки, їй марилось безкрає смарагдове поле, всипане коронами-волошками. Блаженно прокидаючись під цвірінькання співучої пташки, дівчина не втрималась від насолоди – розтягнула ліниву посмішку. Бадьоро зістрибуючи з ліжка, Марія жваво потягнулась та вийшла у вітальню, побажати гарного дня іншим мешканцям. Пузатий годинник пробив дев’яту. В хаті було прохолодно та тихо. Такої атмосфери Марійці насправді дуже не вистачало. Вона знала, Богдан ще спить. Наскільки дівчина пригадувала, раніше десятої той не прокидавсь. Баби Тасі чутно теж не було, можливо, порається у дворі. Дівчина побачила м’яке крісло, що так і кликало присісти, тож вона не відмовила собі в задоволенні поніжитись ще хвилинку, перш ніж піти шукати бабусю. Краєвид за вікном заколихував, даруючи незабутнє відчуття невагомості: дівчина була ніде та всюди, тут і там одночасно.

- Кхе-кхе, привіт, - легке покашлювання повернуло дівчину до реальності. Богдан, хитаючись та ще не до кінця оговтавшись від сну, мотнув головою та нахилився до подруги, протягуючи білюсій конверт:

- Це тобі.

- Хабар? – шуткувала Марія.

- Подарунок, - заперечив Богдан, і, помітивши, що Марія зручно вмостилась на старій меблі, почесав потилицю:

- Дивина та й годі. Бабуся жодного разу не пускала мене на це крісло. Чим воно таке особливе?

- Воно досить велике, як на мене. Вліземо разом, хочеш?

Маша посунулась, звільнюючи небагато місця для хлопця. Він завагався, підраховуючи «за» та «проти». Та бажання бути поруч з дівчиною відкинуло всі підрахунки, і хлопець присів поруч. Він відчував себе дещо ніяково, а потім плюнув на свій сором та посадовив Марію собі на коліна. Дівчина не пручалась, йому здавалось, що саме цього кроку вона й очікувала, бо її руки по-свійськи приземлились на Богданові плечі. Поки Марія поєднувала в собі спокій від краєвиду та обіймів небайдужого їй хлопця, Богдан милувався рожевими щічками, витягнутою шиєю. Марійка вже не мала смішних косичок, її волосся хвилями спадало до лопаток, від них пахло зеленим яблуком та м’ятою. У Богдана промайнула думка, що він стає залежним від цього освіжаючого запаху наркоманом, бо слідував би за ним на край світу.

- Доброго ранку, - вкрадливо пролунало позаду. Баба Тася зігнала голуб’ят з насидженого місця, про що відверто жалкувала. – Я була б не проти, якби ви дітки допомогли зі сніданком. Мої старі руки трясуться, поки я ліплю вареники.

- Варенички! – зрадів Богдан, а баба Тася помаленьку пошкандибала на кухню.

- Ти не проти, якщо відкрию потім? – смикнувши Богдана, дівчина вказала на конверт. – Після сніданку?

- Як тобі зручно.

Конверт лишивсь на столі, немов зраджений свідок моменту переродження дитячої прив’язаності у дорослі почуття. Насправді вони обоє це відчували, знали. Богдан тому й повернувся, бо серце кликало його сюди, та не додому, а до Марії. На дівчину завжди накочувалась туга, коли вона дивилась на річні пейзажі за вікном своєї квартири. Спогадами вона поверталась до прогулянок з Богданом, і вірила, що її друг рано чи пізно повернеться. Зараз їх нічого не обтяжувало, вони насолоджувались кожним моментом, відтягуючи той один, де фігурує взаємне зізнання в почуттях. Але навіщо говорити, коли легкі штовхання плечима, дмухання борошном в обличчя та бризкання вишнею супроводжують приготування сніданку. Богдан, вибачаючись, стирав білий пил з обличчя Марії, поки не зрозумів, якою теплотою вона дарує йому погляд. В цю мить сигнальними вогнями било бажання припасти до почервонілих губ дівчини, і Богдан не зміг в цьому собі відмовити. Цілувати Марію – немов зануритись у пористі хмари, що лоскочуть ніжно-ніжно, обдаючи неземним блаженством кожну клітинка тіла. Хлопець й не передбачав, що відчуття взаємного ворушіння на вустах, тоненьких рук на талії, випустить вихор нових бажань. Більш пристрасних, більш потаємних. Богдан припав до Марії, поцілунком зізнаючись у коханні, що так давно оселилось в його серці та вибарабанювало зсередини потішну мелодію. Одурманений поцілунком, Богдан й незчувся, що перша партія вареників готова.  

- Боже, синку, вони ще гарячі, - хитала головою бабуся. З глибокої глиняної тарілки з пухкими варениками піднімався догори пар, та це не зупиняло Богдана класти їх прямо собі до рота, а потім хекати від опіків.

- Ба, я ж тобі не синок! Я тобі онуууук, - розтягнув хлопець, зовсім як в дитинстві. Баба Тася виклала останні вареники до миски і, пересуваючи палицю, дійшла до столу.

- Ти ж ходиш без ціпка, то чого тягаєш його, - хмикнув Богдан, за що отримав смачного запотиличника від бабусі.

- Закордон тебе зіпсував, - охаючи, присіла поблизу дітей. – Ви ж залишитесь на тиждень-другий?

- Ні, бабо Тасю, - хитнула головою Марія, - ми б з радістю, та мені треба на роботу.

- Ох, а я вже сусідкам сказала, щоб не турбували, а то вони вже зрання пхнули свого носа та я їх ціпком відігнала.

- А, зрозуміло, навіщо тобі ціпок, - Богдан забивав рота їжею, коментуючи все підряд. 

- От вже ж, - поставила руки в боки бабуся, - хто тебе виховував?

- Якщо скажу, що ти, - зробив паузу Богдан, ковтаючи тісто, - ти не пригрієш мене палицею?

- Не спокушай, - буркнула баба Тася, на що Марійка охоче засміялась. На її щоках ще тримався рум’янець від поцілунку, але вона продовжувала поглядати на вуста хлопця якомога непомітніше. А коли Богдан підловив її забавку, то став посилати купу повітряних поцілунків, чим змушував ховати присоромлену посмішку за серветкою.