Прямісінько у пастку

5

Злість перемішувалася зі страхом. Невже я прорахувалася? Я не можу дозволити їм нашкодити Ліні. 

Я поглянула на неї. Мавка трималася за горло, на обличчі було здивування. Вже десятки років вона не відчувала нічого, її серце не билося, Що ж це за дим, якому вдалося душити навіть мавку?

Місяць освітлював галявину, троє друзів тримали ліхтарі і направляли світло прямо нам в обличчя. Очі почали сльозитися, в легенях вже майже не залишилося повітря. Ліна трималася краще, але її дух не витримає довго. Ноги самі вели прямо, мені хотілось швидше вивільнитися від тугих обіймів ядовитої хмари, але здавалось нею наповнився весь ліс. Я підняла голову вгору. Досі можна було бачити зорі, але і вони скоро зникнуть. Відчай захлеснув мене. 

“Прошу допоможи… Нехай почнеться злива.” 

Я чекала. Рот наполегливо ловив повітря, але навколо не залишилося нічого окрім отрути.

На мою руку щось упало. Очі старались сфокусуватися. Ще раз, і ще. Нарешті я зрозуміла - це краплі, з неба падав справжнісінький дощ. Через декілька секунд на ліс зрушилася злива. Дим почав потихеньку розсіюватися. Навколо стояли ошелешені Сергій і його друзі у респіраторах. Напевно вони ховали їх у торбині.

Самопочуття все ще було жахливим, але зараз хоча б є можливість вдихнути чистого повітря.

- Але як? - Ярослав не вірив у те, що трапилося. - Сергію, ідемо.

Ярослав почав задкувати.

- Нікуди ми не підемо! - я спостерігала за цією компанію, зокрема за Сергієм уже давно, і знала, що він ненавидить програвати. Хто б міг подумати, що ця його риса характеру, яка так мені подобалась раніше, зараз буде виводити із себе.

- Ти взагалі з глузду з’їхав? Потрібно тікати поки вони приморочені димом! - тут не витримала й Іванна.

- Замовкни! - він почав ходити туди-сюди. - Ей ти, мавко! Просто віддай нам перо білого ворона, і покінчимо з цим!

Перо білого ворона? Про що він говорить?

- У мене його не має!

- Не бреши, лісна тварюко! Андрій говорив ти його десь ховаєш! Де?

- Що за перо білого ворона? - я не витримала і встряла в розмову. Сергій покосився на мене, ніби вагаючись чи розповідати.

- Невже ти не знаєш? Твоя дорога мавка тобі не розповіла? Перо білого ворона може здійснити будь-яке бажання.

- Не будь-яке, - заперечила Ліна.

- Так-так, воно не може воскрешати мертвих, але мені й не потрібно нікого воскрешати. Головне, що це кляте перо може зробити мене приголомшливо багатим, багатшим за батька і за будь-кого у світі!

- Ти не розповідав нам про перо! - Іванна вчепилась у рукав Сергія. - Казав тільки про винагороду за мавку від твого батька.

- Вам і цього вистачить! - Сергій відкинув від себе руку дівчини. - То де воно, мавко?

- У мене його немає! Я скористалась ним.

- Не обманюй мене! Духи не можуть загадувати бажань у пера!

- Духи не можуть, але людина може попросити за них.

 

- Ліна, мені погано, - я спробувала відкрити очі, але сонце засліплювало мене.

- Все добре, не хвилюйся. Зараз тобі стане краще, - її кроки пришвидшились.

- Куди ти мене несеш?

- До знахарки, вона тобі допоможе. - Стук у двері. - Ну ж бо, відкривай.

Двері відчинились. Я не могла добре розгледіти знахарку, але була впевнена, що перед нами стоїть уже дуже стара жінка.

- Ти? - в голосі старої не було страху, тільки відраза.

- Благаю, допоможи! Врятуй її.

Стара приклала руку мені на чоло.

- Заходь.

В будинку було жарко і тьмяно. Мені ставало все гірше.

- Ти зможеш вилікувати її?

- У неї лихоманка… - радже собі, ніж Ліні сказала жінка.

- Зможеш?

Знахарка помовчала.

- Вона не виживе.

- Ні… - мавка схлипнула. - Тоді можеш зробити для мене дещо інше.

- Що ти хочеш від мене, мавко? - як не дивно, скрипучий голос жінки мене заколисував.

- Ось.

Стара ойкнула.

- Звідки у тебе це перо?

- Колись у лісі я знайшла білого ворона. Сам він полетів, але залишилося перо. Я надіюсь на твою доброту, на те, що ти не даш померти шестирічній дитині.

- Ти просиш мене…

- Так. Попроси у пера, щоб вона вижила.

- Ти ж розумієш, що перо може виконати тільки одне бажання, потім з нього не буде ніякої користі.

- Розумію. Ти допоможеш?

- Так.

 

- Тобто пера більше немає? - злість Сергія тільки росла.

- Все, ідемо! - Ярослав старався достукатись до товариша.

Десь недалеко від нас почувся протяжний крик.

- Здається, ти розізлив інших лісових духів. Їм не прийшовся до душі твій фортель з туманом. 

Тіло знову слухалося мене, я вже не задихалась. Сергій відсахнувся коли я наблизилась до нього. 

- Що за? - хлопець точно не сподівався, що я ударю його кулаком у ніс. Але мені не хотілось зупинятись тільки на цьому. Я повалила його на землю і почала лупасити нелюдською силою. Ніхто із його “друзів” не наважився підходити.

- Слухай уважно, - я прошепотіла йому на вухо, - я відпущу тебе і твою компанію, але щоб прийти за вашими душами потім. - Сергій із сумнівом подивився на мене. - Не віриш? Даремно. Думаєш знаєш хто я? Я - двоєдушниця. - Очі Сергія розширилися, він хотів закричати, але моя рука накрила йому рот. - Бачу пояснювати хто це не потрібно. По-твоєму хто викликав зливу? Коли я покинула ліс, то підняла архіви і знайшла родовід своєї матері. Виявилося, я позашлюбна дитина у четвертому поколінні, а як відомо, вони народжуються двоєдушниками. Так от, я прийду за тобою вночі, за усіма вами. Ти зможеш врятуватися від мого демону тільки якщо не засинатимеш, але скільки ти проживеш без сну? Я витягну твою душу, і буду насолоджуватись, забираючи твоє життя. - Сергій закляк. - Раджу послухати товариша і тікати. Хтозна, може якийсь лісний дух добереться до вас швидше мене. Навряд чи вас тепер врятує ця дрібничка, - я вказала на камінь у нього на шиї.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше