2

Два роки тому

В черговий раз встаю перед дзеркалом і нервово поправляю розпущене волосся. Начебто, лежать досить красиво і акуратно, але все одно по тілу проходить хвиля роздратування. Чому хоча б сьогодні не можу виглядати ідеально?

Прискіпливо оглядаю літнє плаття ніжно блакитного кольору, пирхаю і знову біжу до шафи. Міняю наряд на джинси і майку. Ось. Точно ідеально. Все-таки ж не на побачення йдемо. Чи вирішить ще, що я надумала собі те, чого зовсім немає.

Телефон лунає сигналом про вхідне повідомлення.

«Під яким під'їздом на тебе чекати?»

Сьогодні рівно тиждень з того моменту, як почалася наша щоденна переписка.

Весела і невимушена. Ми встигли дізнатися про переваги один одного і, як виявилося ... У нас максимально різні інтереси.

Але, незважаючи на це, сьогодні я не спала практично всю ніч, тому що дивилася два фільми, які Влад назвав своїми коханими. У свою чергу, він дивився ті, про які розповіла я.

З музикою такий експеримент, звичайно, не вдався. У цьому смаки були максимально протилежні.

«Другий під'їзд, вхід з двору» - швидко друкую, а пальці трохи тремтять.

Нехай знаю, що це всього лише звичайна дружня прогулянка з людиною, що врятувала моє життя, хвилювання ніяк не хоче покидати ні тіло, ні думки.

Я довго натякала відкритим текстом на те, що хочу віддячити йому. Єдине на що він погодився - це прогулянка по парку і чашечка кави. Правда тут же написав, що кава з нього, а не з мене.

Погодилася, але з думкою, що обов'язково потрібно його переконати. Інакше яка це подяка з мого боку, якщо навіть кави буде куплено за його гроші?

Збігаю по сходах, нехтуючи ліфтом, незважаючи на те, що живу на восьмому поверсі. Варто було два місяці тому застрягти в ньому з повністю розрядженим телефоном і провести так кілька годин дорогоцінного життя, і як відрізало. Відразу ж усвідомила, що спорт - це життя. У прямому сенсі слова.

- Привіт, - Влад зустрічає мене у дворі з широкою білозубою посмішкою. - Чудово виглядаєш.

Несподівано опускаю погляд на своє вбрання. Це він серйозно?

- І дуже не люблю лестощі, - строго заявляю, але тим не менш, відчуваю, що щоки таки червоніють.

- Я теж її терпіти не можу, тому завжди кажу правду, - ні на секунду не зупинившись, парирує він.

Треба ж, вміє робити так, щоб дівчина почала відчувати себе ледь не королевою. Приємне збентеження накриває величезною і потужною хвилею.

- Ти ж і не був в цих краях? - питаю, тому що під час нашого листування з'ясувалося, що Влад живе на іншому кінці міста.

- Тільки проїздом, виїжджаючи з міста.

- Дуже добре, - мимоволі розтягую губи в широкій посмішці. - Тоді покажу тобі парк. Невеликий правда, але дуже красивий.

Власне, так ми і робимо - я веду Влада в своє улюблене місце. Уже на місці знаходимо кіоск з кавою на винос, і Фірсов оплачує два латте.

Прогулянка видається особливо приємною і нам тільки на руку те, що пекущє сонце заходить за горизонт і змінюється легким прохолодним вітерцем.

Насправді, час летить дуже швидко і це навіть засмучує.

- Ти вже більше години п'єш каву, вона давно охолола, - зауважує в ході нашої розмови, що картонний стаканчик досі перебуває в моїх руках, в той час, як свій він викинув через п'ятнадцять хвилин після покупки.

- У мене завжди так, - червонію, ніби він зловив на чимось ганебному. - Люблю довго пити і розтягувати задоволення.

Наш приємну розмову перериває дзвінок його телефону. Вибачається і приймає виклик, обмінюючись швидкою парою фраз і знову повертає свою увагу мені.

- Твоя дівчина, до речі, не буде ревнувати, що я витягла тебе на прогулянку?

Закушую губу, бо не знаю, чи хочу чути відповідь на це питання.

Два роки тому

Серце починає швидше стукати в грудях. Навіщо тільки запитала? Подумає зараз ще те, що абсолютно не потрібно.

Влад, в свою чергу, розтягує губи в широкій посмішці. Дивна реакція на подібне питання, тому не відразу виходить розшифрувати, що це може означати.

– Ти смішна, - не ображаюся на його слова, тому що вони сказані з теплотою в голосі. - Думаєш, я б зараз був тут, якби у мене була дівчина?

– А що таке? - тут же схрещую руки на грудях. – У нас просто дружня прогулянка, хіба не так?

– Так, - посміхається і ствердно киває головою. – Але якби в мене була дівчина, я б точно не пішов з незнайомкою кудись. Будь це навіть дружня прогулянка.

– Це означає, що дівчини у тебе немає? - стримую задоволену посмішку за серйозним поглядом. – Або ти просто дуже майстерно вмієш вішати локшину на вуха?

– Перше, - підморгує, чому мимоволі ніяковію.

– Дивно, - видаю на автоматі, маючи на увазі те, що рідко такі хлопці, як Влад, довго насолоджуються гордою самотністю.

– Те ж саме можу сказати щодо тебе, - ніби читає кожну думку , що пролітає в моїй голові.

– Я, так би мовити, на межі того, щоб стати чиєюсь дівчиною, - не знаю для чого говорю це йому.

Мабуть, за тиждень нашого безперервного листування Влад зміг викликати мою довіру. Звідси і бажання поділитися тим, що турбує на даному життєвому етапі.

– Ось як, - рухом руки, зачісую своє волосся назад. – У мене практично така ж ситуація.

Миттєво піднімаю на нього здивований погляд.

– Серйозно? І що тебе зупиняє? - питаю з надією. Раптом в його відповіді знайду і свою.

– Занадто довго знаю людину, швидше за все, - знизує плечима, припускаючи.

– Боїшся все зіпсувати? - розумію його слова саме так.

– Ні. Більше побоююся того, що думки спробувати щось більше - нав'язані.

Прислухаюся до свого внутрішнього голосу і знаходжу повний відгук на його слова.

Дійсно. Так складно і просто одночасно. Адже і я сама боюся того ж самого. Не поспішаю сходитися з Мішею, тому що не впевнена, що симпатія до нього не вигадана мною ж.