Піщаний шлях

Розділ 6

Двірники не встигають збирати воду з лобового скла, з кожним метром машину заносить все більше і Денис не соромиться вигукувати лайливі слова. Втиснута в шкіряне сидіння я міцно тримаюсь за його краї. Дорога розкисла і колеса починають в’язнути у болоті. В далині показується силует невеликої лісопосадки, це означає, що долина майже закінчилась. Залишилось подолати клаптик шляху, але це найгірша частина дороги. Через виямок вся вода стікає якраз туди.

Мотор реве, на капот летять бризки мутної болотяної води. Молюсь при собі, щоб ми проскочили цей відрізок.

-         Вашого мера не один згадує незлим тихим словом, - ричить Денис і машина влітає в глибоку калюжу.

Мить нічого не видно, по склу стікає клаптями бруд. Та декілька рухів і двірники справляються із своєю задачею.

-         Ти сам бачив, він не сильно рветься виправляти ситуацію. Ходять чутки, що він хоче тікати з Піщанка у велике місто.

-         Якщо так, то я можу йому допомогти. Є у мене деякі знайомі, вони прискорять його наміри.

Денис говорить переконливо і я лише відкриваю рота. Невже він таке може влаштувати? Не думала, що у нього є зв’язки на такому рівні.

-         Майже прорвались, - коментує, не відриваючи погляду від жахливої дороги.

Машина різко вискакує на асфальтовану трасу і Денис на повну тисне на газ. Від інерції втискаюсь у крісло.

-         Не обов’язково так гнатись, - попереджую його. Він зиркає на мене і криво посміхається. – У мене немає бажання розбитись на слизькій дорозі.

-         Ми втратили багато часу у цій грязюці. Поки доїдемо аптеки можуть бути вже закриті, - говорить він досить серйозно.

-         Будуть відчинені цілодобові, - заспокоюю його.

Денис погоджується зі мною і зменшує швидкість. На дворі льє мов з відра і так гнатись дуже небезпечно. Я розумію, що він хоче допомогти, але ж не такою ціною.

Місто зустрічає нас високими багатоповерхівками і яскравими неоновими вивісками магазинів і рекламних банерів. Дощ припинився, та чорне небо не обіцяє хорошої погоди. Ми поволі просуваємось по загруженій дорозі, зупиняючись на кожному світлофорі. Я з цікавістю розглядаю все навколо. Кількість разів, що я бувала у місті можна перелічити на пальцях і це були поїздки по справах. У мене не було часу нічого роздивлятись, чи ходити на екскурсію. Зараз я сиджу і усвідомлюю, що ще нічого толком не бачила у своєму житі. Далі Піщанки я носа не висовувала.

-         Аптеки вже зачинені, - вириває мене з роздумів голос Дениса, дивлюсь на його зосереджене обличчя. – Спробую знайти ті, що працюють цілодобово.

-         Гаразд, - все що можу відповісти.

Але в тих аптеках, що були відкриті, інсуліну не виявилось. І завітавши в декілька таких, я повертаюсь до машини ні з чим.

-         Що робити? - сідаю поруч з Денисом розчарована ситуацією.

Мені потрібно у велику центральну аптеку, там все є. Мої рідкісні поїздки у місто найчастіше були зв’язані медичними справами. Хто ще попіклується про дідуся? На дядька Івана немає що розраховувати.

-         Їдемо до мене на квартиру, бджілко. Переночуємо. Завтра купиш усе, що потрібно. Заодно я заїду на фірму, потрібно підписати деякі документи.

Пропозиція Дениса для мене не очікувана. Їхати до нього самій виглядає не правильним, але розумію, що іншого виходу немає. Не спати ж під дверима аптеки.

По дорозі до квартири телефоную Саші і розказую ситуацію. Мій чоловік здається теж здивований таким поворотом подій, так як перш ніж заговорити він якусь мить промовчав.

-         Гаразд, - звучить вимучено і не зовсім задоволено, а потім знову пауза. – Я зараз біля твого дідуся. Він спить, його накололи ліками. Лікар говорить все з ним буде добре.

-         Це добре, - чомусь відчуваю себе винуватою через те, що не приїду сьогодні додому. Але ж він сам відправив мене саму. Хто ж знав, що дорога так розкисла за короткий час. – Сашо, я постараюсь завтра приїхати чим по скоріше.

-         Добре, Майє. Я чекатиму, - голос пригнічений і від цього мені ще гірше. – Бувай. Цілую.

-         Я тебе теж цілую, - встигаю вимовити перш ніж він відключається.

Його реакція здається дивною. Невже він не довіряє мені і рідному брату? Чи можливо він думає, що я досі щось відчуваю до Дениса. Хочеться зателефонувати йому і доводити, що це не так. Та стримуюсь. Якщо я заперечуватиму, його недовіра лише зросте.

Денис мешкає на п’ятому поверсі новенької багатоповерхівки. Він відчиняє металеві чорні двері і пропускає мене першу. Заходжу у просторий коридор, під стіною широка шафа-купе з дзеркальними дверима.

-         Будь, як в дома, - чую позаду тихий голос чоловіка.

Проходжу вглиб коридору, заглядаю на гарно обставлену кухню, одна кімната обжита, розкидані чоловічі речі, друга глухо закрита.

-         А в тебе досить мило, - хвалю, оглядаючи все навколо. Денис ходить за мною мов хвостик, уважно за мною спостерігає.

-         Я вже купив її омебльовану, - зізнається. – Для мене, як холостяка поки зійде.

-         Думаю, майбутня дружина все одно все схоче переробити на свій лад.

-         Ти б переробляла?

-         До мене це не коректне питання, - хмурюсь, помітивши блиск в його очах. – Я заміжня за твоїм братом і мені немає діла до твоєї квартири.

Його зацікавленість моєю думкою про його житло здається підозрілою. Відходжу подалі на декілька кроків, лише зараз помічаю, на скільки близько він стоїть. Його уважний, спостережливий погляд змушує нервувати. Ми одні у його квартирі і я не знаю, як себе поводити.

Денис помічає мою стурбованість і відвертається. Він відчиняє зачинену кімнату, вмикає там світло.

-         Будеш спати тут, - він заходить у середину, розводить руками і я змушена слідувати за ним. – Зараз принесу тобі щось переодягнутись.

Прошмигує повз і залишає саму. Оглядаю кімнату, все акуратно і красиво. Невелике ліжко, біля стіни шафа, білосніжна тюль прикриває широке вікно і двері на балкон. Бажання роздивитись вечірнє місто змушує підійти ближче. Натискаю на ручку, двері з легкістю відчиняються і я опиняюсь на зовні. Вдихаю повні груди свіжого прохолодного повітря і спираюсь на перила. Яскраве світло міста не дозволяє сутінкам поглинути все навколо. Там у низу по дорогах і вулицях життя ще вирує повним ходом. В цей час у нашій Піщанці повна тиша і спокій. Тут все по іншому. Здається лише зараз все оживає і люди виходять із своїх будинків. Десь в далеченні грає музика, можливо там хтось святкує весілля чи інший важливий день.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше