Розділ 2

У кав’ярні гуділи люди.

Як же давно я нікуди не виходила, крім магазинів.

— Розповідай, — сказала Аня, всівшись перед мною за маленьким дерев’яним столиком.

— Про що? — видавила я щось на кшталт посмішки.

— Про себе Віко. Ми ж з тобою колись подругами були. Ти геть кудись пропала після випуску.

— Ти ж знаєш. Одруження. 

До нас підійшла молоденька офіціантка і Аня владно замовила нам кави з круасанами.

— Ой, пробач, — нарешті збагнула вона, — Ти ж п’єш каву?

Я ствердно замахала головою.

Насправді у мене не було звички ображатися на такі речі. Тим більше за своє подружнє життя я звикла, що за мене всі беруть відповідальність.

— Ти ж у Рівному живеш? — запитала, а за тим обробила руки антисептиком. 

— Так.

— Дивно. Місто ніби не велике, а ми з тобою ніколи не перетиналися.

Не хотілось розповідати про те, що я рідко кудись виходжу. За продуктами в Сільпо біля мого будинку – вже свято.

— Із наших з кимось спілкуєшся?

Я заперечно захитала головою.

Нам принесли каву з круасанами. Поглядаючи на свій смартфон я помітно нервувала. Свекруха мала звичку через будь яку дрібницю з Елею телефонувати мені, аби я скоріше пришла додому.

— Ні. - Відповіла я коротко. 

— Ну а сімейне життя як?

Відвівши погляд від екрана я перевела його на філіжанку кави. Чомусь в цю хвилину хотілося заплакати, але я мусіла тримати себе у руках.

— Все добре. Міша працює менеджером з продажів. Добре заробляє.

— Ммм, це добре. А ти?

— Я?

— Ти працюєш?

— Ні. В декреті.

— О! — вона мало не крикнула, — Це ж чудово. Ти тепер мама! Я от напевно ніколи не наважусь.

— Чому?

— Та яка з мене мама?! Занадто люблю свою свободу.

— Я теж любила, — пробурмотіла.

Аня почула, бо зосередила на мені свій погляд.

— Віко, — мовила вона тихо, — Ти нещасна?

Жар просочився по тілу. Моя невеличка сукня-футляр, яку ще колись придбала у магазині для вагітних, аж прилипла до спини від цього запитання.

— Я такого не говорила.

— Знаю, проте… ти виглядаєш, ніби тебе танк переїхав.

— Просто в мене маленька дитина, — якомога спокійніше промовила.

— Багато хто має дітей. Ти виглядаєш не лише втомленою.

Така розмова почала мене дратувати. Здавалося, що колишня студентська подруга просто глузує наді мною.

— Не ображайся. Просто… ти була інакшою. Пам’ятаєш, ти прийшла до Ігоря Вікторовича складати екзамен в шкіряній мініспідниці, — вона почала всміхатися — Ой, ми тоді всім потоком ставили парі здаси чи не здати ти ту філософію.

Я мимоволі теж почала всміхатися.

— Ти тоді ще пофарбувала пасма у рожевий і пробила другу дірку у вусі.

— Я тоді п’ять отримала, — згадала всміхаючись. 

— До дідька ті оцінки, — Аня почала реготати — Ти тоді сказала, що сенс життя в тому, аби тебе хотіло якомога більше самців.

Хвиля збудження пронеслася по тілу.

— Я і забула якою була.

Ми всміхалися, а потім Аня додала:

— Ніколи не розуміла, як таке тобі сходило з рук. Ти ще примудрилася диплом з відзнакою отримати.

«Бо я була розумною» — згадалось мені.

А після одруження мій розум сходив нанівець, бо щоб підтримувати балачки мами Віри – потрібно було «опуститися на землю»

— Самця ти все-таки одного обрала.

— Одного, — підтвердила я.

— Сумно.

— Сумно?

— Не подумай нічого поганого. Я не вперше зустрічаю жінок, яких змінює шлюб.

— Я не змінилася.

Сама не вірила в те, що сказала.

— Люба, — вона витягла долоню і накрила нею мою руку — Ми ж не чужі люди. Найкращими подругами були.

— Були, — різко забрала руку.

Аня криво посміхнулася, а за тим поклала на коліна свою невеличку шкіряну сумочку. Вона швиденько дістала гаманець і на мить мені здалося, що вона хоче мені дати грошей.

— Ось, — простягнула до мене в руці клаптик картону.

— Що це?

— Дивись.

В моїх руках опинилася блакитна візитівка з номером телефону і…

— Психолог?

— Він найкращий у своїй справі. Мені допомог зі…

— Я на психа схожа?

— Віко… я хочу допомог…

— Не потрібна мені допомога, — перейшла на крик — Ти думаєш, що така класна? Подивилася я би на тебе, якби ти побула два роки в декреті!

Залишивши візитівку на столі я розплавила плечі і вийшла з-за столу. Потім збагнула, що потрібно хоча би лишити гроші за свою каву. Діставши з гаманця купюру – кинула її на стіл.

— Решти не потрібно, — злісно мовила дивлячись Аня у вічі.

Та виглядала спантеличеною, але такою вона мені подобалася більше. Терпіти не могла, як хтось починав мене вчити жити. Мені свекрухи вистачає.

Не звертаючи увагу на цікаві погляди інших відвідувачів і офіціантів я відчинила великі дерев’яні двері закладу.

На вулиці було те саме гамірне, тепле літо, але тепер відчувала, що не повинна тут знаходитись. Мені потрібно було поспішати додому. Я повинна прибігти перш ніж свекруха зателефонує.

— Віко, — почула голос Ані.

Вона розгублено стояла позаду мене.

Вдаючи, що не почула я направилася на тролейбусну зупинку.

Не думала, що Ані настільки «не байдуже», бо вона нахабно підбігла до мене на своїх десяти сантиметрових каблучках і всунула у мою сумочку візитівку психолога.

«Дідько»

Зупинилася. Коли почула, як цокання каблучків Ані віддалилися – наважилась витягти візитівку. 

«Ішацький Артем Миколайович», далі номер телефону, посилання на сторінку в Інстаграмі і адреса.

Не раз дивилася по телевізору, як психологи в студії передач, які дивиться свекруха, давали різні життєві поради. Але з того самого телевізору знала, що ціни у цих спеціалістів не підходять для таких безробітних невдах, як я.

Вже вдома вклала Елі спати у її ліжечку з бортиками, а сама прийнялася за готування вечері. Кухня – джерело найбільшого стресу нас зі свекрухою, але сьогодні вона дозволила мені повністю приготувати вечерю самій, бо прийнялася в'язати зимовий светр для сина.