Пташка у клітці

Глава 2

Все моє життя проходило так, наче я людина, котру світ ненавидить. Не знаю, що трапилось у нашій сім'ї близько п'ятнадцяти років тому, але з того часу мати втратила розум, збожеволіла, тато посадив її під замок, а я залишилась самотньою у будинку повному слуг. Єдине, що рятувало семирічну дитину – присутність мами хоча б у будинку. Тоді я зрозуміла – якщо хочу, щоб вона хоч так була поруч, а не у психлікарні, потрібно виконувати накази тата, слухати його й бути ідеальною донькою. Спочатку було важко, адже батько до події, що змінила нашу сім'ю був хорошим татком, який дозволяв в'язати йому хвостики. Але то було колись. П'ятнадцять років тому я зрозуміла по очах, що більше такого не буде. Змінилась мама – змінився він. А з ними і я.

Тож всі ці роки я тільки й робила, що була ідеальною донькою чоловіка, який при будь-якій провинності погрожував віддати маму у лікарню і забрати у мене можливість бачити її у моменти “чистого” розуму.

Можливо саме події минулого вплинули на те, що батько віддає мене заміж. З клітки у клітку. З неволі в неволю. І я підкорююсь цим правилам, тому що моє найбільше бажання – бачити маму здоровою. Віра у те, що її лікують не дає зламатись. Віра завжди частина людини. Без неї ми оболонки, яким вже, певно, час зникати з цього світу.

Через кілька днів після нашого знайомства з Фрізом, він присилає мені весільну сукню з кількома модельєрами, що мають підігнати вбрання під мене. І нікого не хвилює, що бачити сукню до весілля поганий знак. Та й хіба таких як мій батько, чи Фріз може хвилювати дещо подібне. У них завжди немає часу. Все, чим вони займаються – робота. Навіть тато почувши від мене слабкі протести, що я б хотіла сама обрати сукню, гепнув по кришці столу й сказав одягати те, що прислав наречений.

Ні займатись весіллям, ні обрати гамму його кольорів, ні торт – мені не дали зайнятись бодай чимось. Єдине, що я робила, це коли у ЗМІ оголосили про наше з Фрізом весілля – відповідала на питання журналістів на черговій зустрічі, яка ж я щаслива. І знаєте, певно всі вірили цьому, адже Володимир Крес – мій батько, всі ці роки як міг створював для ЗМІ навколо нашої сім'ї щасливу ауру.

Ніхто навіть не знає, що моя мати жива, а не вже мертва п'ятнадцять років. Ніхто не знає, що я помираю від тиранії.

Навіть акаунт в соціальних мереж повний щасливої мене: на пляжі, у музеях, на прийомах, на площах за кордоном. Шкода тільки, що все це фотошоп, гарна робота найманого працівника татом, і фотографа, який раз на три місяці влаштовував мені фотосесію.

Все підлаштоване.

Все навколо мого життя омана.

Іноді здається, що насправді і я не я. Насправді мене не існує. Лише оболонка, котра звикла бути птахом у клітці.

Ніхто не знає, як я мрію про свободу. Як бажаю понад усе на світі відчути її присмак на устах, солодкий поцілунок вітру, що понесе мене кудись далеко у світ, якомога далі від мого проклятого життя.

****
– Діано Крес, скажіть, ви щасливі?

Сьогодні день весілля. А за місяць підготовки я жодного разу не бачила нареченого. І він мене. Гадаю Фрізу байдуже як я, що зі мною. Гадаю, що як тільки ми одружимось, все, що він зробить, це перевезе мене у Київ, поселить у новобудові, й накаже залишатись у чотирьох стінах під замком.
Нічого не зміниться у житті. Я все так же боятимусь шантажу тата, боятимусь зробити крок вліво чи вправо. Все так же буду полонянкою цього клятого життя.

Журналістка дивиться на мене. Вона запрошена Фрізом, щоб освітлювати наше весілля, тож зараз вона зі своїм оператором знімають мене розглядаючи, як на мені поправляють сукню, докручують волосся у грайливі локони й вставляють білі лілії у корону всипану дорогоцінним камінням.

– Так, – натягую на уста звичну усмішку, котра так і каже: “моє життя – казка”.

– Хвилюєтесь? – Жінка, років сорок, недовірливо дивиться на мене.

– Звісно, це моє весілля…

– О так, вам пощастило, ви змогли якось тишком-нишком отримати найбажанішого холостяка України. Цікаво, де ви познайомились?

– Він приїхав до мого батька обговорити якісь питання. Ми зустрілись у саду. – Майже не брешу, як то кажуть. – І якось так вийшло, що певно неподалік літав амур і проштрикнув нас стрілами кохання. Після цього ми проводили час разом, а потім Ден вирішив, що нам варто зв'язати себе клятвами кохання.

Брехня. Все брехня. Я виглядаю щасливою, закоханою ,але насправді я до тремтіння у ногах боюсь того дня, коли покину будинок, і більше не зможу бачити маму.

– Як романтично, – зітхає журналістка. – Не хочете поділитись…

– Так, доню, – у кімнату заходить тато. На устах грає щаслива посмішка, і якщо чесно гадаю вона справжня. Воно й не дивно, так вигідно продав дочку, отримав двадцять відсотків акції компанії Фріза. – Час. – Витирає невидиму сльозу. Журналістка киває, й швидко зникає з кімнати.

Весілля проходить у нашому будинку за Києвом. Ми виходимо з нього спускаючись білосніжними сходами до саду, де розташовані білосніжні намети для гостей в американському стилі. Багато столиків з десертами на них, жива музика, все прикрашене ліліями, аромат яких у повітрі дратує нюх.
Тато веде мене під марш Мендельсона білосніжним килимом всипаним пелюстками рожевих троянд до вівтаря – арки прикрашеної ліанами та ліліями – і там на мене вже чекають. Мій наречений, в якого я так “закохана” і священник, готовий зв'язати нас подружніми путами. Потай розглядаю гостей, більшість з яких мені знайомі з вечірок та заходів де бувала з батьком. Вони всі у вечірніх сукнях та костюмах, зачіски, діаманти на шиях, і штучні усмішки. Не знаю чи вірить хтось з них у наш шлюб з Фрізом, але принаймні всі вони удають це.

Переводжу погляд на нареченого. Чесно кажучи спочатку дух перехоплює від його вигляду. Світло русяве волосся виблискує плавленим сріблом та золотом під променями сонця. Статна фігура у смокінгу чорного кольору. Витончені риси аристократа тридцяти років вигідно виглядають у всьому цьому вбранні та розкоші навколо. Фріз наче створений для смокінга. Єдине, що відчувається – від нього просто віє байдужістю, холодною зверхністю, владністю, небезпекою. Насправді , я не знаю за кого виходжу заміж. Ден – темна конячка, що швидко підкорив вершини бізнесу й став одним з молодих мільярдерів, який звісно приховує власні статки. Його компанія починала не в Україні, а за кордоном, Швейцарія, якщо не помиляюсь. Але потім він відкрив філіал і тут, адже у нас робоча сила дешевша, ніж там, тож поки кілька років тут. Та й за національністю він українець.

Батько підводить мене до нареченого й передає мою безвільну руку зі своєї широкої руки у витончену долоню Фріза. Холодні пальці торкаються гарячої шкіри, і я здригаюсь від дотику.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше